Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сьогодні він схожий на старця, — озвалася вона.
— Бачила б ти його вчора! — сказав я. — Підійшов до Ельдара впритул і велів віддати зброю, та так спокійно, ніби цигарку просив.
За якийсь час Карла подалася на зустріч з клієнтом, і ми з Сюнне зосталися в кабінеті самі. Вона була незвично мовчазна, за останню годину й слова не зронила. Я звернув увагу, що вона має добрий вигляд. Сюнне мовби світилася зсередини, не пригадую, чи й бачив її коли-небудь такою осяйною, і вмить відчув приплив гарячої жаги. Відчуття ошелешило мене і водночас втішило — отже, я ще живу!
— Як почуваєшся, Мікаелю?
— Трохи заморочений, — зізнався я.
— Не дивно. Можливо, тобі варто з кимось проконсультуватися. Ти ж маєш друга-психолога.
— Калле… От лишень, незалежно, з якого приводу я до нього звертаюся, усі наші зустрічі закінчуються однаково: щонайменше шість кухлів пива у найближчому пабі з сумнівною репутацією.
— О, так, він же алкоголік, я забула, — усміхнулася Сюнне.
— На жаль… Мені не потрібна професійна допомога, щоб напитися в забігайлівці. Якщо захочу посидіти десь у місті, то ліпше з тобою. Тобі принаймні вистачає глузду зупинитися, коли перебираєш мірку. А непогана ідея — трохи відволіктися. Що скажеш?
— Ти про що?
— Погуляти й випити пива.
Сюнне завагалася.
— Мабуть, не сьогодні.
— Тоді іншого разу, — я ледве приховував розчарування.
— Я б залюбки… Ось тільки…
Я чекав на продовження, але не дочекався.
— Що таке, Сюнне?
— Я вагітна.
Минуло кілька секунд, доки її слова сягли мого мозку.
— Вагітна? Від… від мене?
— А ти як думаєш?
Я очманіло витріщався на Сюнне. Нарешті мозок запрацював знову. Я підхопився зі стільця, обійшов стіл, обійняв її за плечі, але вже знав — моє зволікання було надто довгим. Сюнне навіки запам’ятає паузу на кілька секунд.
Слушні слова ніяк не спливали. Та й звідки їм узятися, коли в мені здійнявся божевільний хаос? Найпростіше обіймати її і не відпускати.
Дзвінок мобільного розбив тишу. Я відпустив Сюнне, повернувся до своєї зони комфорту за столом.
— Привіт! — сказав я. — Я так бачу, вам потрібне моє свідчення перед визначенням заходу тримання…
— Твій клієнт утік, Бренне, — перебив мене Маркюссен.
— Що? Про кого ти кажеш?!
— Маґнус Саннторв утік з лікарні.
Розділ 65— Можна стишити радіо? — запитав я, притискаючи мобільний до вуха й намагаючись водночас лівою рукою пристебнути пасок безпеки.
Водій таксі невдоволено глянув на мене в дзеркало заднього огляду, але звук стишив. Примчавши щодуху на зупинку на набережній Страндкаєн, я застрибнув у таксі перед самим носом наляканої жінки, яка щойно зійшла з порома, що прибув з Соґна.
На іншому кінці йшли довгі гудки, але ніхто не відповідав.
Я голосно вилаявся сам до себе, перехопив у дзеркалі погляд водія — цього разу стурбований. Може, подумав, що я з глузду з’їхав. Я попросив його щодуху мчати до лікарні Саннвікен.
Нарешті Ґюннар Маркюссен відповів.
— Знайшли його? — запитав я.
— Ще ні, але це лише питання часу. Залучили всі сили поліції.
— Сподіваюся… Тим доглядачам пороблено, чи що? Вони нічого не вчаться? Як вони могли знову його упустити, у голові не вкладається!
— Я саме дивлюся відеозапис з лікарні.
— Тобто?
— У відділенні є відеонагляд. Маґнус Саннторв приставив ножа до горла одному з наглядачів й змусив його відчинити двері. У такій ситуації важко опиратися.
— Якщо не брати до уваги, що ножі там не повинні бути у вільному доступі… Що з доглядачем?
— Не знаю… Маґнус Саннторв взяв його заручником.
— От дідько! — скрикнув я, відчувши млість у шлунку. — Навіщо він так вчинив саме тепер, коли все складалося на його користь?
— Іноді мені здається, що ти забуваєш, хто твій клієнт, — сказав Маркюссен так тихо, що я ледве його розчув. — Востаннє, коли Маґнусові до рук потрапив ніж, він відрізав голову своєму братові.
Я нічого не відповів. Млоїло чим раз сильніше.
— Ти де зараз, Бренне? — з раптовою підозріливістю в голосі запитав Маркюссен.
— У таксі, у дорозі до лікарні.
— Що ти там забув? — сердито запитав він. — Це справа поліції, а не…
Я вимкнув розмову, не бачив сенсу з ним сваритися. Натомість набрав номер Сюнне.
— Що з тобою діється? — запитала вона сухо.
— Вибач, що я так несподівано зник. Дещо сталося.
Сюнне мовчки вислухала мою розповідь.
— Був би вдячний, якби ти повідомила Карлу.
— Повідомлю, вона тут, біля мене.
Я замнувся.
— Сюнне…
— Що?
— Ми впораємося… Усе буде добре!
* * *Сюнне відклала набік телефон. І що це мало б означати — «ми впораємося»? Чому не сказати прямо, замість отої порожньої фрази «усе буде добре»? Вона якийсь час сиділа непорушно, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Раптом збагнула: якщо Мікаелеві колись довелось би обирати між нею, дитиною і клієнтами, він обере клієнтів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.