Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

безмежної рівнини. Знаю лише, що ангел приходила до мене чи не щоночі, аби крикнути: «Пиши!»; той крик відлунював як брязкіт мечів, і я щосили стискав зуби, щоб витримати те покарання світлом. Моя слабкість була милосердям: я швидко втрачав свідомість. Пам'ятаю, що приходив до тями іноді на ліжку, іноді на підлозі, з однією думкою — вижити. Пам'ятаю, як готував кілька разів огидну бовтанку з тих продуктів, що знайшов на кухні, додаючи побільше води, аби вистачило надовше. Воду витягав з криниці в саду; замерзлий ланцюг обпікав руки. Відро було тріснуте, але я знайшов на кухні ціле. Воно гучно й бадьоро грюкало об стінки криниці, поки я, виснажений голодом і страхом, докладав усіх сил, аби його підняти. Подих вітру пробіг поміж дерев, і вони колихнулися, й тіні їхні метнулися по свіжовипалому снігу. Цей тихий звук, цей рух ще більш увиразнили окремішність цього місця, такого мерехтливого і відчуженого. Нарешті я вчепився у відро, витяг його на цямриння і завмер, схопившись рукою за бік, де відчув різкий біль, та чекаючи, аж відновиться дихання. Коли згодом підніс голову, всі дерева скидалися на тіні, їхні колючки — на імлу, а сонце обсипало все довкола голками криги.

Я притяг відро у дім. Коли, похитуючись, плентався головною залою, вода розхлюпалася на кахлі, створивши на підлозі яскраві плями, і явила зору топазові квіти, що ховалися під шаром пилу, зірки розбитого скла, інкрустації з яшми та халцедону. Я попрямував до найближчої кімнати з коминком; формально це була вітальня, а насправді — холодна пустка, де зі стін звисало клоччя дамаського штофу, де гарячкове буяння квітів ховалося в мороку килимів, а віконне скло деренчало під поривами вітру. В кімнаті панував дух спустошення, властивий місцю, що його уникають живі, місцю, де трапилося нещастя чи давній злочин, але я почав учащати туди, бо звідти було близько до вхідних дверей, а ще там було подостатком тендітних меблів — саме те, що треба для багаття. Геральдичні хорти, що крокували коминковою полицею, здавалося, вищирили на мене зуби, коли я схопив елегантне крісло, що походило, вочевидь, з Долини, і розбив його об підлогу, а потім розламав ніжки, відокремивши їх від м'якого сидіння з темно-рожевого оксамиту, чим завдав непоправної шкоди тканим куріпкам. Спітнівши від надмірних зусиль, сів на старовинний бредіс, який уникнув мого гніву, бо його просиджену шкіру важко було б спалити. Коли я підніс кресало до уламків крісла, набивка сидіння спалахнула синім полум'ям, що шугнуло в димохід зі свистом, схожим на волання по допомогу.

Погрів долоні біля жовтого вогню. У домі більше не біло їжі. Зовсім. Ага, бредіс, подумав я без ентузіазму: можна зварити шкіру. На саму цю думку мої змучені нутрощі скорчило аж до ребер. Та й Миросу не вижити на вареній шкірі. Йому потрібні м'ясо, молоко, цілющі трави і, мабуть, ще багато чого. Стіни гули під напором вітру, що гнув до самої землі шпичасті дерева, і нагадували мені про крижані обшири знадвору, про нескінченність цього колосального плато, про його грандіозну незворушну первозданність, його жаску монотонність під зимовим небом. Вперше мені закралася думка: що буде, якщо Орем не прийде ніколи? Якщо взагалі ніхто не прийде? Я підхопився, щоб одігнати цю думку, і наповнив почорнілий казанок криничною водою. Тоді підвісив його над вогнем і заходився зривати зі стін дамаський штоф, що розпадався в моїх руках, наче клапті найтоншої павутини. Якщо взагалі ніхто не прийде. Але він таки прийде. Я зачекав, поки закипить вода, намочив тканину в окропі й розвісив на мертвих лампах, щоб висушити. Довгі смуги тріпотіли у теплих потоках, що струменіли від вогнища. Коли вода вистигла, взяв відро, штоф і поніс їх нагору.

— Миросе.

Щоразу, заходячи до кімнати, я боявся, що знайду труп, але — принаймні сьогодні — він був усе ще живий. Двері його ліжка-алькова стояли нарозтвір, він повернув до мене голову й посміхнувся. На вид тієї посмішки полегшення, яке я відчув у грудях, померло. Це не була Миросова посмішка. Це була посмішка незмірно тонша й відстороненіша.

— Гарні новини, — оголосив я з фальшивою бадьорістю. — Тушені сьогодні не буде. — Мої експериментальні страви, які жоден з нас не міг проковтнути без позивів до блювання, були джерелом похмурих дотепів протягом усього нашого скніння в цьому домі. Але тепер він не засміявся, лише посміхнувся ще м'якше, ніж досі, тонкою й неживою усмішкою, що нагадувала сніг.

— Хочу замінити тобі пов'язки, — продовжив я тремтячим голосом. — Але тобі доведеться сісти. Пробач.

— Нічого страшного, — відповів він.

Серце мені розривалося, коли я допомагав йому змінити положення, стягав його з ліжка, віддирав пов'язки, що присохли до тіла. Він жахливо схуд, до скелетоподібного стану, як оті голі дерева в саду. Його рана, зашита ниткою з кишки, мала гнітюче пурпуровий колір; це було єдине забарвлене місце на його тілі. Я обмив її водою, потім обгорнув стрічками подертого штофу. Відтак знову натяг на нього брудну сорочку та овечий кожух горянина. І заштовхнув його назад у ліжко, кленучи себе за те, що був надто слабкий, аби зробити це обережніше; врешті, понакривав як зумів.

Він усе ще не спав. Зазвичай під час моїх грубих, невмілих спроб догляду він втрачав свідомість. Зараз очі в нього були великі й темні, прозоріші за небо.

— Джевіку, — озвався він. — Мабуть, я тут помру.

— Дурниці, — заперечив я з усією сердечністю, на яку лише був спроможний. — Наступного мисливського сезону будеш уже в Сінидре.

Він зітхнув.

— Більше ніколи не полюватиму.

— Звісно ж, полюватимеш.

— Ні.

Він поглянув на мене з погордою, на обличчі проступила якась нова відстороненість і холодність. І раптом його прорвало. Розповів мені про свої борги й невдачі, а ще про жінку: баронесу Айлін Ур-Мелінейську.

— Я — баларин, — зізнався з гіркотою.

Баларин означає «солодкий та вільний»: так називають молодого коханця заможної одруженої жінки. В Сінидре він двічі зачинав бійку з