Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

У цей же час тривали напади на застави прикордонної служби та українські військові частини, але з однією суттєвою відмінністю. Якщо раніше об’єктами таких нападів ставали українські військовослужбовці, то 5 березня вперше атаковано цивільних українських громадян, членів сімей українських прикордонників. Перший такий брутальний напад стався в Східному Криму, у селищі Щолкіне Ленінського району. У Східному Криму ситуація загалом була з найтяжчих, адже найманці, козачки та російські спецназівці після захоплених поромної переправи та прикордонної застави «Керч» безперешкодно потрапляли саме на Керченський півострів. Саме тому згодом результати явки И проросійського голосування на псевдореферендумі найвищими будуть саме в Керчі, Ленінському та Феодосійському районах.

За повідомленням Держприкордонслужби України, у ніч на 5 березня російські військові штурмом захопили відділ «Щолкіне» И вигнали сім’ї прикордонників на вулицю: «Озброєні російські спецназівці увірвались до прикордонного підрозділу сьогодні вночі. Під час нападу вони побили старшого зміни прикордонних нарядів, який здійснював чергування И намагався чинити опір, та захопили кімнату зберігання зброї. <…> Продовжуючи безчинства, нападники увірвались і до квартир, де проживають сім’ї прикордонників. Озброєні росіяни відібрали мобільні телефони в начальника відділу прикордонної служби, його дружини та інших офіцерів. Погрожуючи зброєю, вони наказали всім зібрати речі та покинути територію відділу. На даний час підрозділ захоплений російськими військовими»450.

Дмитро Тимчук згадує реакцію світу на анексію Криму: «Захід так само, як і Україна, виявився неготовим до агресії Росії.

Треба розуміти, що після закінчення „холодної війни“ в 90-х роках минулого століття західне суспільство дуже довгий час відчувало ейфорію від зникнення глобальної загрози. Європа постійно скорочувала військові витрати, що дозволяло розвивати соціальну сферу, і визнати „раптову“ появу настільки серйозної загрози на самому Європейському континенті (а значить — знову починати гонку озброєнь на збиток „соціалці“) навіть зараз, через рік війни, поспішають далеко не всі політики в Європі. Навесні ж 2014 року Захід навіть не те, що не вірив в агресію Путіна, — він просто не хотів у неї вірити.

Ну а на початку анексії Криму давалася взнаки пропаганда РФ. Західні ЗМІ й українські мас-медіа (причому далеко не лише проросійські) наприкінці лютого — на початку березня радісно транслювали повідомлення роспропаганди про те, що в Крим їдуть ешелони „Правого сектору“, а місцеві жителі збиваються в „ополчення“ для того, щоби не дозволити „бандерівцям“ пити кров російських немовлят? До речі, саме тому, що в українському та західному інформпросторі відсутня об’єктивна інформація про події в Криму на початку анексії, ми й створили групу „Інформаційний спротив“».

Близько 10-ї ранку, за повідомленням Владислава Селезньова, «на територію республіканського військового комісаріату на вул. Київській (Сімферополь) зайшли близько 100 озброєних автоматичною зброєю представників „самооборони“ Криму, екіпірованих бронежилетами та радіостанціями. Очолює команду відставний генерал Кузнєцов, що представляється радником кримського уряду»451.

У Владислава Селезньова свій погляд і власна оцінка того, що відбувалося саме в ці дні: «Зрозуміло, що російська розвідка, „зелені чоловічки“ — це представники спеціальних підрозділів регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації. Вони брали участь у цих діях, які були заздалегідь сплановані. Я роблю такий висновок через те, що була чітка взаємодія, чітка організація, спрямована на блокування військових частин українських Збройних Сил, які дислокувались у Криму. Значить, захід відпрацьовувався завчасно. Усе це відбулося миттєво.

Більше скажу: після того як відбулося захоплення Криму, мені довелося поспілкуватися зі своїми колегами — з тими, хто перейшов на бік окупантів. І вони казали, що представники вищих військових щаблів говорили про певний план. І завдяки непоступливості українських військових реалізація цього плану була затримана на два тижні».

У зв’язку з новим напруженням у Криму Україна ініціювала вже четверте екстрене засідання Ради Безпеки ООН, проте згодом його перенесли на 10 березня452.

Навіть Китай — давній союзник Росії — закликав поважати державний суверенітет України й не втручатись у її внутрішні справи. Обурення представників США, Франції, Великої Британії та інших країн викликало те, що Росія, попри очевидні й доведені факти, продовжувала заперечувати присутність свого військового контингенту в Криму. Олії у вогонь додали інциденти зі спецпосланцями ООН та ОБСЄ, яких у Криму заблокували «аксьоновці».

В. о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця підкреслив: «Ми звертаємося до Росії на цьому етапі не блокувати рішення на рівні міжнародних організацій, перш за все ОБСЄ й ООН, які стосуються міжнародних спостерігачів у Криму. Ми готові надати всіляке сприяння цим місіям, а також будь-яку інформацію щодо ситуації як в Україні, так і в Криму»453. Також Дещиця озвучив не нову думку, що РФ реалізовує в Криму абхазький сценарій, проте зазначив, що реакція міжнародної спільноти буде дещо іншою.

Разом із тим в інтерв’ю «Эхо Москвы» Дещиця висловив надію на відновлення діалогу з Росією: «Ми сподіваємося на діалог із нашими російськими колегами, і ми не збираємося відкликати посла, бо це один із каналів спілкування з російським Міністерством закордонних справ»454.

В ексклюзивному інтерв’ю для цієї книги Андрій Дещиця розповідає про враження від першого спілкування з Сєргєєм Лавровим: «Не тільки влада розгубилася [у час окупації Криму. — Прим. ред.] — весь світ. Якщо можна одним словом охарактеризувати меседж, який я отримував від своїх колег — міністрів закордонних справ інших країн, — calm. Тобто поводьтеся спокійно, не робіть різких рухів, не спровокуйте чогось гіршого. Не піддавайтеся на провокації. Гадаю [з огляду через рік. — Прим. ред.], ми би все одно втратили Крим. Тому що після першої своєї розмови з Лавровим я зрозумів, що питання захоплення Криму було поставлене категорично президентом Путіним. Вони готові були піти на крайні заходи, аби тільки Крим став російським; і навіть якби уряд приймав більш жорсткі рішення, наприклад послати до Криму військові підрозділи, усе одно — ми не були до цього готові. І ми б у такому разі втратили дуже багато людей. І в будь-якому випадку втратили би Крим».

Дипломатична стратегія Росії, як бачимо, полягала в максимальному затягуванні часу. Очевидна причина того,