Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

з вами. Може, гайнемо до скель? Ніхто нам не заважатиме в затишній хатинці за ліском — зараз вона порожнює». Всі перешкоди зоставалися позаду, ніщо вже не могло перебити нашого жирування. Принаймні для мене жодних бар’єрів не було. Натомість для неї бар’єри не розвіялися, бо вона не причащалася портвейном. А якби навіть причащалася і світ поплив би в її очах, то, чого доброго, ще виявилося б, що вона давно плекала собі зовсім іншу мрію (яка в цю хвилину враз видалася їй здійсненною), ніж та, щоб упасти до моїх обіймів.

Дівчат було негурт, та й ті, що сюди завітали, затримувалися ненадовго, бо ще не був «сезон». Мені пригадується одна з них, руда, зеленоока, з рожевими щоками, чий подвійний, летючий обрис уподібнював їх до крилаток живих дерев. Не знаю, яким вітром занесло її до Бальбека і яким завіяло назад. Це сталося так нагло, що я потім як побачив, що дівчина поїхала назавжди, кілька тижнів тужив і навіть одважився поділитися своєю тугою з Альбертиною.

Треба сказати, що багато кого з цих дівчат я не знав зовсім або кілька років не бачив. Часто бувало так, що, перш ніж зустрітися з дівчиною, я їй писав. Якщо відповідь подавала мені надію на те, що ми покохаємо одне одного — о, яка то була радість! На початку нашої приязні з жінкою, хай навіть тій приязні не судитиметься розквітнути з часом, нам несила розлучитися з першими листами до коханої. Нам хочеться весь час мати їх перед очима, наче квіти, одержані в дар, — ще зовсім свіжі квіти, на які ми перестаємо милуватися лише тоді, коли підносимо їх до обличчя, аби вдихнути аромат. Так приємно перечитувати речення, яке ми знаємо напам’ять, а в інших, які ми не могли б повторити від слова до слова, хочеться справдити, наскільки ніжні ті чи інші вирази. Чи написала вона: «Ваш милий лист»? У блаженстві, яким ми дихаємо, ворухнулося легке розчарування: першого разу ми надто швидко читали (або нерозбірне було письмо допису-вачки) й не помітили, що вона написала не «Ваш милий лист», а «Діставши Вашого листа». Але скільки ніжности в усьому іншому! Ох, аби нам і завтра подарували такі самі квіти! Потім уже і цим не здобріти, до слів хочеться долучити погляди, голос. Призначається побачення — і от, хоча вона, може, й не змінилася, — замість тієї, кого ми, покладаючись на опис чи пам’ять, уявляли феєю Вівіаною, перед нами постає Кіт у чоботях. Ми умовляємося про зустріч і назавтра, бо, хоч би там як, це все-таки вона і мріяли ми про неї. Ба! Щоб нас вабило до жінки, вона не повинна бути гарна саме так, а не якось інакше. Нас пориває до жінки, та й годі, ця жага непевна, як пахощі; так само Протираї був любий стиракс, етерові шафран, Гері — прянощі, хмарам — мирра, Ніке — манна, морю — пахощі ладану. Але ці пахощі, оспівані орфічними гімнами, не такі численні, як божества, які ними всолоджуються. Мирра — не тільки запах хмар, а й Протогоноса, Нептуна, Нерея, Лето; ладан — не лише улюблені пахощі моря, а й гожої Діке, Феміди, Цірцеї, дев’яти Муз, Еоса, Мнемозіни, Дія, Дикайосіни. Якби нам заманулося перелічити божества, які вдихають стиракс, манну та аромати прянощів, ми так би ніколи й не вивели кінця — їх сила-силенна. Амфієтес усолоджує себе всіма пахощами, окрім ладану, а Гея гордує лише бобами й прянощами. Так було і з моїми жаданнями дівчат. їх було менше, ніж самих дівчат, і вони оберталися подібними між собою болещами й розчаруваннями. Мирра ніколи не вабила мене. Мирру я відступав Жюп’єнові й принцесі Ґермантській: вона люба Про-тогоносові, «істоті двостастій, бикуватому ревунові, невтомному співучасникові оргій, славному славуті, химерникові, радісному скорохватові до пожертв оргіофантів».

Але незабаром сезон був уже в розпалі; щодня приїздив хтось новенький, мої дедалі частіші прогулянки, відриваючи мене від захопливого читання «Тисячі й одної ночі», втіхи мені не давали, — навпаки, ще й затруювали мені настрій. Узмор’я тепер роїлося від дівчат, а думка, підкинута мені Коттаром, не викликаючи, щоправда, нових підозр, діяла мені на нерви, і я намагався зробити все, щоб її прогнати, тож коли до Бальбека приїжджала молода жінка, я собі місця не знаходив і підбивав Альбертину на далекі прогулянки, щоб вона не могла познайомитися з новоприбулою і навіть, якщо сприятиме щастя, — побачити її. Зрозуміло, найбільше я боявся тих, що виглядали й поводилися вульгарно чи знеславили себе; я намагався переконати свою приятельку, що їхня неслава нічим не підперта, що це людська обмова, намагався, може, з мимовільного, ще несвідомого страху, що Альбертина шукатиме зближення з ледащицею, або шкодуватиме, що через мене її не запопала, або, помічаючи навколо силу-силенну прикладів, подумає, ніби такий повсюдний гріх догани й не заробляє. Я розпинався за кожну підозрювану, силкуючись довести, що сафізму взагалі не існує. Альбертина підтримувала мою невіру в гріх тої чи тої жінки. «Та ні, то в неї така вдача, то просто така манера». А я вже починав шкодувати, що виступаю оборонцем невинности, бо мене злостило, що Альбертина, колись вельми сувора, може думати, ніби ця «манера» чимось така приваблива, така спокуслива, що навіть чесні жінки овечки вважають за шик напинати на себе вовчу шкуру. Мені хотілося, щоб жодна жінка не з’являлася більше в Бальбеку; я тремтів на думку, що до Вердю-ренів мала от-от нагрянути баронеса Пютбюс і що її покоївка, чиїх уподобань Сен-Лу від мене не приховував, може, гуляючи, дійти до пляжу й спробувати знепутити її — тільки-но якогось дня я відвихнуся від Альбертини. Коттар не потаїв від мене, що Вердюренам дуже залежить на мені і що, намагаючись не давати взнаки, ніби вони, як він сказав, уганяють за мною, вони дорого заплатили б за те, щоб я в них гостив, і я вже метикував, чи не можна, пообіцявши привести до них у Парижі всіх усесвітніх Ґермантів, домогтися від пані Вердюрен, щоб вона, знайшовши зачіпку, спровадила якнайхутчій баронесу Пютбюс.

Та що головно мене хвилювала присутність у Бальбеку Андре, то заспокійлива сила Альбертининих клятв діяла, хай по моїй душі й шастали такі думки, ще якийсь час; крім того, я знав, що невдовзі хвилювання в мене поменшає, бо Андре вкупі з Розамундою та Жізеллю мають від’їхати мало не в