Читати книгу - "Діти Мардука"

Водночас з-за рогу будинку вийшли двоє — в одному я впізнав постать Бакса, другий — високий тримав якесь знаряддя, схоже на автомат. Вони попрямували до парадного і, набравши номер, зайшли. Далі все розгорталося дуже стрімко. Почувся тупіт на сходах і з будинку вискочили двоє в зелених халатах. Вони кинулися до «швидкої» і як тільки опинилися в кабіні, чоловік, що який сидів лавці дитячого майданчика, черкнув сірником і пішов геть. З того місця побіг вогник у бік машини. За якихось десять секунд, коли «швидка» вже рушала з місця, стався сліпучий спалах, а потім пролунав вибух. По миті машина обернулася на велетенське багаття. У просторі між двох висоток стало видно як удень. З того пекла викотилися дві палаючі кулі і, покачавшись по землі, вклякли. Рука моя потяглася до вимикача, щоб увімкнути світло, та раптом я усвідомив, що десь є той, хто привів найманців, і що він зараз спостерігає за тим, що сталося; наприклад, з якогось із численних під’їздів будинку навпроти. Він мусить знати також, що вікна помешкання моєї сестри виходять на подвір’я, а не на вулицю. Я вийшов у коридор, замкнув двері сестриної квартири, тоді зайшов у помешкання сусідів і зачинив двері з англійським замком. Дістав із сумки рушник і, намотавши його на руку, став спускатися. У вікнах спалень другого і третього поверхів не світилося. Та й навряд щоб хтось із мешканців дивився б у цей бік. Очі всіх, скоріше за все, були прикуті до вогнища на подвір’ї. А якби побачили чоловіка з сумкою через плече, що спускається по линві з третього поверху, напевне, потелефонували б у міліцію. Торкнувшись ногами землі, я посмикав сурову нитку і скоро дріт з ниткою упав і я сховав його в сумку. Єдиний слід, що залишився, було не до кінця причинене вікно, але більшість вікон у будинку також були прочинені. Усе це зайняло в мене всього секунд десять-п’ятнадцять.

… Перед тим, як завернути за ріг супермаркету, я озирнувся і розпізнав Бакса і високого чоловіка, які щойно вийшли з-за рогу висотки; за ними йшла жінка з тим самим пакунком. Ще півхвилини тому вони застали б мене висячим на дроті. Тим часом з протилежного торця висотки прямував чоловік, схожий постаттю на того, хто порався біля бензобака «швидкої».

Перед супермаркетом стояло з півдесятка авто і одне з них червоного кольору. Порівнявшись з ним і завваживши, що воно порожнє, я попрямував до магістралі. Раптом почувся слабкий свист. То озвався той, що вийшов з протилежного торця будинку. Він був одягнений у все сіре і здавався згустком сутінок. Та коли наблизився, я впізнав у ньому Костю.

— Де ти взявся? Ти ж з будинку не виходив! — сказав він, подаючи руку.

— Не так питання треба ставити, — відказав я. — Треба запитати: куди тобі подітися? Цього разу, дякуючи Богові, пронесло.

— Наступний раз може настати для когось іншого, а не для тебе. Після того, як у «новинах» покажуть як горить зелена «швидка медична допомога».

— Покажуть згарище, — зауважив я.

— Ні, таки багаття, і вибух. А також водія й пасажира, що згоріли. — Костя витяг з кишені відеокамеру. — Ось тут усе зафільмоване. Диски я надішлю у два-три телеканали, а один — отому мисливцю, хай йому грець. Дивись, і пропаде бажання на нас полювати… Не в нього, звісно, а в тих, хто над ним. Ага, сідай на маршрутку і мотай на Лузанівку. Зараз підійдуть люди, яким тебе бачити не слід. Як і тобі їх… — Раптом Костя розпустив змійку на моїй сумці і вкинув у неї щось важкеньке. — Про всяк випадок… — сказав. — Обойма повна. А тепер хутко линяй. Я скоро під’їду.

РОЗДІЛ 13

На перехресті перед світлофором, де зупинився трамвай, у якому я їхав, пронеслася на великій швидкості з мигалками й сиреною пожежна машина. За мить промайнуло міліцейське авто, а слідом «швидка допомога», також із сиренами. Я, уже вкотре, завважив, що спостерігаю за тим, як стороння людина. Немовби все те не мало до мене жодного стосунку. У мені спрацював якийсь запобіжник, який не тільки попередив паніку, а й увімкнув байдужість. По кількох зупинках я висів з трамвая і вже розташувався на лавці, де ми вдень зустрілися з Костею. У сумці лежав пістолет і я відчував себе від цього незатишно, бо мені здавалося, що то не шматок металу, а кримінальна стаття, яка передбачає позбавлення волі. Але обставини, які склалися, передбачали тепер для мене позбавлення життя. І це не припущення, а справжня акція, ось вона — мало не здійснилася.

Що стало причиною полювання на мене? Жерці храму Мардука з Темного Сателіту знали, що мені дано було розгадати їхній намір, а це загрожувало оприлюдненню таємниці. Мене хотіли вбити, ні — депортувати з земного світу, аби я не заважав їм відродити тут боввана. Не самого боввана, а ідеологію царств, які увібрали в себе найбільший тоталітаризм і суцільне рабство Вавилонії, безмежну жорстокість Мідоперсії, завойовництво Грецької імперії, «залізну руку» над усім світом Риму. Справді, на мене полювали маги — жерці храму Мардука, сучасні мені земні виконавці яких увібралися в шати розмаїтих учень, вірувань і орденів, від ілюмінатів до марксистів.

Метафору про боввана Валтасар висловив у п’ятсот тридцять восьмому році до нашої ери, а розгорнути її — метафору у сам предмет, стало можливим тільки на порозі третього тисячоліття. І зробити це судилося мені.

Життя привчило мене ніколи не поспішати з висновками. Вирішення задачі часом лежало на поверхні, здавалося, простягни лише руку й відхили віко скрині… Та найчастіше це був «піддавок» сили, яка все робила, аби приховати справжню таємницю. У «скрині» щось-таки лежало, але те «щось» було «дезою». А траплялося, що під дезою було сховано «власне таємницю», насправді ж — дезу вищого рівня. У земному житті це трапляється суціль. Навіть письменники, у переважній більшості люди мислячі, бувають введені в оману дезою вищого рівня, стаючи носіями хибної ідеї і, що зовсім погано, хибної моралі.

Але тепер