Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

Але Коломієць був захоплений іншим. Він мріяв.

— Безсмертя! — мріяв він, розкинувшись на ослоні. — Ви уявляєте собі, товаришочки, як це було б прекрасно! Жити, жити і не вмирати! Красота! Живеш без кінця і Краю! Ху, аж страшно!..

Але його перервала Сахно. Вона дуже хвилювалася, поглядаючи то на двері асистентської, то на двері операційної. І там, і там було зовсім тихо.

— Що він там ворожить? — зиркнула вона на двері операційної. — Мені здається, він там нічого не робить. Ви ж розумієте, не чути навіть дзюрчання рідини, виточуваної до миски. Пам’ятаєте, як це було голосно, коли ми відживлювали його самого?..

Справді, це було дивно. Тиша в операційній вже непокоїла не тільки Сахно. Черговий персонал, що стояв коло дверей, теж нервувався. Лікарі і сестри переминалися з ноги на ногу, топталися вздовж порога, перешіптувалися, припадали вухом до дверей. Минуло вже з двадцять хвилин, а доктор Гальванеску не тільки не кликав нікого на допомогу, а й взагалі не виявляв ознак життя.

— Безсмертя! — мріяв тим часом далі Коломієць. — Які дурниці! Воно й неможливе, й ні до чого! Це ж жах бути безсмертним! Не могти ніколи вмерти! Ти розумієш, Петрова! Бррр… Але пожити ще трохи — це да! Справді, це ж страх, як мало живе людина! Вона живе менше, ніж могла б жити. Ти розумієш, Петрова? Мечников довів, що людина пересічно живе тільки половину свого життя! Через хвороби, надмірну працю, погане харчування, ненормальність побутових умов, зловживання різні вона втрачає половину свого життя. Звідси і цей дурний страх смерті. Твій організм зношений уже, він далі не може жити, але твої душевні сили ще не віджили себе…

— Ти знову впадаєш в ідеалізм, друже, — ліниво протяг Думбадзе. — Якщо зношується твій організм, то зношуються і твої душевні сили. Геніальний аналітичний розум Мечникова не робив з цього ніякого філософського синтезу; філософські висновки належать тільки тобі.

— Слухайте, друзі! — зірвалася Сахно. — Я піду до операційної і подивлюся, що він там робить! Так же не можна. Вже двадцять хвилин! А може, йому самому зробилося погано! Він же такий ще кволий. Він міг зомліти!

Але в цей час раптом широко розчинилися двері асистентської. На порозі стояв професор.

— Де хірургічна сестра? — гукнув він.

Всі встали і посунули назустріч професорові. Що він скаже? Чим закінчилася їхня суперечка з доктором Івановським? Чи прийняв професор його доводи?

— Я тут, — підійшла хірургічна сестра.

— Будь ласка, — сказав професор. — Негайно подайте до малої операційної номер три. Доктор Івановський буде робити операцію.

І от вдруге вже протягом цих незвичайних днів у житті головного інституту експериментальної хірургії — дарма що це був не театр, а місце бою проти смерті за життя, — вдруге рясно вибухли гарячі оплески. Професорові слова зустріто аплодисментами. Плескав весь зал. Асистенти, аспіранти, сестри, санітарки. Плескали лікарі, що прийшли з інших інститутів подивитися надзвичайну операцію трансплантаційного відділу. Не плескали тільки доктор Івановський з Думбадзе та Петрова і Сахно.

Вони не плескали, бо їм не було вже на те часу. Івановський, Думбадзе та Коломієць уже мили руки. Сахно і Петрова обступили професора з двох боків. Вони просили дозволити їм бути присутніми на операції доктора Івановського. Петрова аргументувала потребу бути при цій операції чи то в ролі представника райкому комсомолу, чи то в ролі арбітра в змаганні радянського хірурга з хірургом буржуазним.

Ліфт загурчав, клацнули дверцята кабіни, і хірургічна санітарка хутенько провезла на довгому вузькому візку об’єкт номер три. Це був труп того юнака, якого Сахно звала шофером Чіпаріу і який був такий потрібний Петровій у п’ятницю на комсомольській конференції. Він був такий же блідий, жовтий і задубілий, як і його попередник. Проте й на його голові відросло за ці дні волосся. Це могла ще раз констатувати Петрова.

Точно через п’ятнадцять хвилин з миттям рук покінчено. Доктор Івановський узяв скальпель. Думбадзе взяв другий. На завідування подачею крові доктор Івановський поставив Коломійця. Студент останнього курсу мало не впав непритомний від щастя. Але він цього не зробив, бо вже тепер не мав на це часу. Петровій Думбадзе дав блокнот і перо, вона мала замість нього писати протокол операції.

Таким чином, хвилюватись залишилося самій Сахно. Вона не була зайнята, не виконувала ніякої функції під час операції, і їй не лишилося нічого, як хвилюватися за всіх. Вона бігала від замкнених дверей великої операційної, де оперував Гальванеску, до малої операційної, де оперував доктор Івановський. Під дверима великої операційної все так само з піднесеними вгору вимитими руками, напружено чекаючи на поклик таємничого ворожбита, стояв хірургічний персонал. Вони стояли так уже півгодини, бліді від напруження та втоми, і піт зрошував їм чола. Чергова санітарка обтирала їм усім спітнілі обличчя.

Сахно підбігла до професора. Він сидів у головній залі під вітриною шафи із законсервованими очима і, замружившись, курив. Він не патлав волосся, не тер рук, не чортихався. Він надто хвилювався. Хвилювався так, що не міг уже ні патлати волосся, ні терти рук, ні чортихатися.

— Професоре! — прошепотіла Сахно. — Вже півгодини він нікого не кличе. Вже півгодини там зовсім тихо. Може, дозволите комусь зайти подивитися?

Професор заперечливо похитав головою. Він шанував своє слово. Він дав магові Гальванеску слово не перешкоджати його магії.

Сахно роздратовано знизала плечима і побігла до малої операційної. Звідтіля було чути дзвінке дзюрчання рідини до металевої миски. Доктор Івановський зробив уже розтин пахової вени й виточував рінгерлоківську рідину із жил. Коломієць стояв коло столика з наготовленим трансфузійним приладдям, немов мисливець на вечірньому льоті. Кожний м’яз його тіла був напружений, кожний нерв був натягнутий до крайніх меж.

Думбадзе із скальпелем в руках, чекаючи, поки витече рідина і йому треба буде робити секцію