Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Адольф Карлович повів учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зустрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що його приваблювало, але був того вечора надмірно замріяний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаменувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімназії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні, а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили у спальні.

— Я був при них невідлучно, богом присягаюся, — сказав Адольф Карлович. — Аж доки не лягли всі у постіль…

Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кімнату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи відчував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розходився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Дивився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручувалися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карлович глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг, і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла: пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлатого, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нерви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через нього скакнула величезна темна тінь.

Була це всім відома шкапа, яка блукала без догляду по вулицях міста і, як собака, випрошувала в людей хліба. Шкапа не знала, куди тікати, й покірно зупинилася біля бездиханного Адольфа Карловича. Чи їй стало жаль старого, самотнього чоловіка, в якого відібрала сьогодні найсолодші його хвилини, але заплакала над ним великими конячими слізьми. Лизнула йому раз і другий обличчя, і Борген отямився. Сів на підлозі й дивився на шкапу, яка все плакала над його самотністю й непристосованістю. Здавалося, ще мить — і вона виголосить йому промову про життя і світ, про те, що вона також зазнала чимало лиха. Адольф Карлович не розповів нам, що дуже розсердився на шкапу й кинувся до неї з кулаками, але такі на нього дивилися вологі, старечі й печальні очі, що йому раптом здалося: це він сам смертельно напився й оглядає себе в дзеркалі. Може, тому, несподівано злагіднів і вже не сварив тварину, а, вийнявши з кишені грудку цукру, яку взяв собі для самотнього чаювання, віддав її шкапі — вона вдячно подарунок прийняла. Тоді Адольф Карлович поплескав коня по шиї й наказав іти за собою. Шкапа покірно пішла, Берген вивів її надвір, а сам став на порозі. Кінь повернув до нього голову й хитнув, наче казав на добраніч, Адольф Карлович звів на привітання руку. Дві самотні істоти розпрощалися, як побратими, і те бачив з живих тільки я, бо, гуляючи вчора ввечері, примітив двох гімназистів, які тягли коня на шворці; керований непогамованим потягом до пізнання, став я їхньою тінню і все, що треба мені, вистежив… Адольф Карлович стояв у дверях, освітлений жовтим світлом лампи, потім сів на сходи, поставив лампу біля себе і раптом застогнав, похитуючись із боку на бік, — було в тому всьому щось щемке! Я ж не виношу жалюгідних людей, хоч історії невдах так само цікавлять мене, як історії лиходіїв, але тільки тому, що не один лиходій стає згодом невдахою. Але є невдахи особливі — ті, котрі, наче криві каченята чи слабкосилі курчата, на яких зусібіч сиплеться град ударів. Хто зна, може, те кволе й вижило б, змагаючись із природою, але не дають йому того вчинити власні брати…

Я скоса зирнув на Ленсаля, дивився він на Бергена, не приховуючи зневаги.

— Цей випадок треба серйозно розслідити, — сказав він, і в його голосі прозвучала впевненість поліцейського чиновника. Однак, незважаючи на те, було в них і щось однакове, мені здавалося, що схожі вони поміж себе, хоч перший був самовдоволений, а другий добродушний і розгублений.

— Винних буде суворо покарано! — сказав Ленсаль і, гордо випроставшись, пішов через двір гімназії.

Я дивився, як він іде: поліцейський, який не став собою. Міг би легко втрутитися й назвати тих капосників, але ні для чого це мені…

Свого часу Ленсаль дуже був перелякався, коли дізнався, що Микола Платонович Біляшівський іде у відставку. Він біг тоді до губернського правління з таким спритом, наче за ним гналася зграя псів. І він ще застав Миколу Платоновича, той саме укладав папери, щоб здати управління своєму заступнику.

— Діла у нас з вами не вийшло, — мирно сказав він кандидату у справники. — Управління я здаю, і від мене вже нічого не залежить.

— Тоді поверніть мені п'ятсот карбованців, — напролом відказав Ленсаль.

— Чи ви при своєму розумі, пане! — здивувався Біляшівський. — Що це за шантаж? Може, вам за наклеп хочеться в солдати?

Ленсаль похитнувся, нерви в нього не витримали. Він раптом заридав і кинувся Біляшівському в ноги.

— Пане милостивий! — змолився він. — У тих п'ятистах карбованцях уся моя надія. Все це важко позичені гроші, і, коли ви мені їх не повернете, я загинув.

Микола Платонович дивився на нього із химерним почуттям. Уже й тоді прокидалося в ньому те, що витворило з нього згодом звісного у Житомирі дивака.

— Ви правду мені сказали, пане? — рівно спитав він.

— Святу, як земля! — заклявся Ленсаль і чоломкнув не зовсім чисту підлогу губернського правління.

Тоді Микола Платонович зробився урочисто серйозний.

— Пане, — мовив він, — ви чудово знаєте, що я не брав у вас ніяких грошей. Але з милосердя, так, так, із людського милосердя я пожертвую вам ці п'ятсот карбованців.

— Буду вам удячний до кінця життя! — зі сльозами на очах мовив Ленсаль.

Тоді Біляшівський відмикнув бюро й подав нещасному кандидату в поліцейські його п'ятсот карбованців. Ленсаль не довго гаявся, знаючи свою з жінкою властивість тратити гроші, а відразу ж подався в Київ і купив за ті гроші в правителя канцелярії учбового округу посаду інспектора гімназії, а що посада ця була ще тоді зайнята, з огляду на бідність, йому дали місце субінспектора університету…

Мені оповів цю історію наш учитель латинської мови Міхневич, який недолюблював інспектора, але не знаходив іншого способу помститися, як оповідати про нього кожному. Ленсаль сам йому те розповів, коли вони приятелювали, але згода їхня розбилася, як це завжди буває, через дрібницю — Ленсаль запідозрив, що його приятель поглядає на його дружину, і хоч це було не так, дружби ці двоє не поновили…

Заходячи в гімназію, я зіштовхнувся з гімназистом Черчицьким і не втримався од спокуси подражнити його:

— Як здоров'я шкапи, мусьє?

Гімназист побілів, подивився на мене широко розплющеними очима і раптом кинувся навтьоки.

— Сатана йде! — почув я за спиною голос, але міг не озиратися: винуватець не втече від мене, а напевне одержить сьогодні кола Я йшов, блаженно всміхаючись, і милостиво покивував навсібіч. У цей час і налетів на мене директор. Не знімаючи усмішки з обличчя, я вклонився і йому.

— Маєте добрий настрій? — гукнув директор, і я вирішив за розумніше пригасити усмішку. — Не забудьте, сьогодні педагогічна рада!

— Готувався до того цілий тиждень, — сказав я, усміхаючись уже як підлеглий.

— Чого б то? — не зрозумів директор.

— Усі молоді вчителі, — прорік я урочисто, — мають ту слабкість, що хочуть реформувати учбовий процес. У мене також виникла одна ідея.

— Поганий той учитель, в кого виникають ідеї.

— Чому? — здивувався я.

— Бо від ідей до Сибіру близько, пане молодший учитель! — гарикнув.

Помчався далі, а я знову засвітив на обличчі блаженну усмішку. Сибіру не боявся, не такий я чоловік, щоб туди потрапляти. Швидше потрапить туди оцей учитель фізики, котрий суне мені назустріч і який, усім відомо, відзначається не тільки вільнодумством, але й часто входить у суперечки з нашим священноучителем, заперечуючи догмати біблії, зокрема думку про створення світу за сім днів Він хизується, що не вірить в неприродне, і саме ця риса в ньому найбільше мене тішить. До мене він, здається, ставиться з повною відразою, але я не вельми вражаюся — люблю його вже тим, що починаю ним цікавитися; можливо, він також стане персонажем моєї "Чорної книги". Я помітив, що є в людей історії відбуті, а є й такі, які ще мають статися. Це так само, як тінь: одну людина тягне за собою, а інша, навпаки, веде людину; я вже не кажу про людей зовсім безтінних: ліс людей тим і цікавий, що й тіні в ньому живі. Сам я, на жаль, також не безтінний, а волів би, щоб ніхто мене не помічав.

Заходжу в учительську кімнату, тут, як завжди, метушня, бо ось-ось має прокалатати дзвінок. Всі розбирають журнали, перемовляються принагідним словом — стрілка годинника повзе вперед. Борген похмуро стоїть біля вікна; здається, він уже всім оповів історію зі шкапою і його починає гризти меланхолія. Бачу в ньому чорного звірика, що прокинувся й неспокійно вовтузиться. Як наглядач, Борген має ходити коридорами й ловити тих, хто запізнюється, а також заглядати крізь скляні двері у класи, в яких галасують. Він тягне тих, що провинились, в карцер, але жодного учня не послав під різки сам. Зараз йому кортить напитися, і це, здається, єдине його бажання. Коли його припікає, дозволяє собі зникнути зі школи й під час уроків, хоч п'є переважно вночі в своїй кімнаті. При цьому голосно балакає з собою, і учні давно це помітили і не минають нагоди покепкувати. У моєму мозку блискавкою пронеслася історія з годинником — це знову просвітлило мене, і я не міг не заусміхатися. Вчителі позирали на мене хто з цікавістю, а хто з роздратуванням.

— У вас такий вигляд, — не втерпів Ленсаль, — наче дістали несподіваний спадок.

— Кожен із нас дістає колись свій спадок, — загадково відказую і, захопивши журнал, йду з учительської кімнати, бо внизу сторож Мина вже дзвонить. Дзвінок привішено в дворі на рейці, сторож Мина смикає за шнурка, і звук дзвоника такий пронизливий, що досягає й найглибших кутків. Я виходжу в коридор і бачу, як біля дверей юрмляться учні, поспішаючи сховатись у класах.

Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю.