Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

В історії з графом Потоцьким були мічені всі: і граф, і графиня, й Бібіков. Цю саму бестію тримав у грудях і генерал-губернатор, і великий князь, не ліпший був ад'ютант. Не вільний од того став і Третяк. Чистий вийшов з цієї історії тільки Микола Платонович Біляшівський, і це, відверто кажучи, мені не подобається. Цей чоловік мав усі передумови гармонійно вписатись у ліс людей, і певний час він так і чинив. Але щось у ньому було не так. Поважаний усіма обиватель, який здобув багатство зовсім у звичайний спосіб і жив за класичними приписами всіх чиновників його рангу, після цієї історії раптом почав збиватися з пуття і дійшов майже до вар'ятства. Саме ця історія й не дає мені пристойно завершити цей розділ, що мене в певний спосіб турбує. Однак не позбуваюся надії, що генерал-губернатор мав рацію: можливо, Микола Платонович найбільша з-поміж них бестія, отже треба ще його розкусити. Поки що я зупиняю своє стомлене перо, щоб пожити в світі й набратися вражень.

РОЗДІЛ VI

Уранці я завжди важко прокидаюся. Можу сидіти до пізньої ночі, а коли лягаю спати, мене в цьому світі не стає. Сни мені сняться досить рідко, з чого висновую, що я таки цільна і здорова натура, на противагу своєму предку Іллі Турчиновському. Зате прокидаюся з натугою. Світ хитається мені перед очима, вікна моргають і пропадають, стіни перекошуються — відчуваю тоді, що в мене під шкірою, у шлунку, печінці, в голові пересипається сухий сірий пісок. Смаком того піску наповнюється рот; здається, обличчя в мене під цей час підпухає, щетина лізе вранці зі щік так нагально, аж сверблять вони мені. Очі напівсліпі, а вуста попечені й покусані. Цікаво, що ніколи не сняться мені еротичні сни, хоч я неодноразово чув, що в чоловіків-самітників це типове явище — очевидно, це ще одне свідчення моєї здорової натури.

Я встаю з ліжка, ледве висовуючи з-під ковдри ноги, вони — наче нерухомі колоди, тіло при цьому рипить і хрумкоче, ніби все воно із сирової шкіри; я бреду до вікна, тримаючи очі заплющеними й бачачи світ тільки через вузеньку щілинку; ноги мої гупають об підлогу як дерев'яні, я ж бреду до вікна, щоб прокинутися. Воно виходить на схід, і, побачивши сонце, я сліпну, відтак прокидаюся ще трохи. Плентаюся до кухні, де стоїть умивальник із відром під ним. Плескаю в обличчя водою і сяк-так промиваю сліпаки. Після того, не витираючись, сідаю тут-таки, біля умивальника, на поставленого задля цього стільця і починаю віддуватися, щоб вигнати з грудей застояне повітря й замістити його свіжим. Шкіра на підборідді та щоках свербить — відчуваю, як росте щетина. Коли б не голився двічі на день, назавтра був би вже з бородою, але хочу тримати фасон: у мене тільки невеличкі вуса й акуратна борідка, яка трохи імітує борідку нашого директора гімназії. Мені порадили це вчинити, бо директорові таке підхліб'я подобається — до такого вчителя він стає толерантніший. Але вранці я боюся бритви, рухи в мене після сну неточні, отож наближати лезо до власного горла досить складне для мене випробування — не належу до тих, хто вчиняє самогубство. Можна було б користуватися голярнею, але я обмежений у засобах і не можу собі цього дозволити.

Ліпше стає, коли з'являється із сніданком прислуга. Це важка, майже чотирикутна дівка з неживим обличчям. Поки з'їдаю кашу чи яєчню, вона робить вигляд, що прибирає, — це зумовлено моїм контрактом з господарем квартири. Застеляє моє ліжко і махає віником, але так, щоб той підлоги не торкався, при цьому очі в неї майже заплющені, але це в неї від природи — у дівки напівзрослі повіки. Вона махає віником доти, доки я снідаю, і я намагаюся з їжею не поспішати, адже тільки кладу виделку — віник миттю опиняється в кутку, дівка забирає мою тарілку й безгучно відходить. Мені подобається її безсловесність, бо не залишає після себе аніякісінького враження, що для ранку зовсім непогано. Можу спокійно й розважливо зайнятися своїм туалетом, що завжди чиню з винятковою старатливістю. Злегка пудрюся, фіксатурю вуса, вдягаю учительский мундир, на якому не має бути ані пушинки, насовую картуза й накидаю шинелю і, захопивши палицю, виходжу з приміщення, маючи ще час пройтися до гімназії, не поспішаючи, — це я вводжу у свій обов'язковий моціон. Саме в цей час згруповую враження минулого дня й приліплюю до десятка людських образів, що живуть у моїй уяві, як відбитки людей справжніх, якісь нові рисочки й факти, що дозволяє витворювати з тіней подобенства.

Цього ранку я думав про інспектора гімназії Ленсаля, відомого тим, що хотів стати поліцейським, але через курйозну випадковість змушений був задовольнитися місцем інспектора. Був завжди напомаджений і нарум'янений, оженився на вдові багатого старого лікаря, який, померши, залишив своїй половині все майно, бо не мав інших спадкоємців. Ленсаль виявився настільки вправний, що разом із жіночкою, живучи широко й весело, невдовзі пустив за вітром не тільки всі гроші, але й дім, у якому помер старий лікар…

Я йду Вільською вулицею, помахуючи ціпком, і всміхаюся — бачу-бо перед собою невелику рамку, а в ній застиглих, наче намальованих, Ленсалів. Брови у них звелися, а в очах подив: веселе життя закінчилося. Потім бачу ту ж таки пару в обіймах одне в одного; власне, обіймає Ленсаля дружина, а він крутить головою, виглядаючи, як би вислизнути чи з ситуації, в яку потрапив, чи, в крайньому разі, з цієї кімнати…

— Вітаю вас! — каже мені Ленсаль. Він виходить із Старо-Вільської і простує в гімназію — я люб'язно підіймаю з голови форменого картуза і знову кладу його на місце.

— Добре, що з вами зустрілися, — каже Ленсаль, і я скошую на нього око: чи не збирається він у мене позичати грошей?

Але він заговорює про гімназійні справи, і ми стаємо сірими й пласкими, як вирізані з дошки, — одночасно посилаємо вперед ціпки і в ногу ступаємо, та й на ногах у нас майже однакові черевики. Одежа в нас також однакова; єдине, що різнить нас у цю мить, це те, що Ленсаль уживав до мене тону поважно-начальницького, а я до нього люб'язно-підлеглицького. Це все дурниці, про що ми розмовляємо, цікавіше виявляти з себе отакого підлеглого й роздивлятися при тому співрозмовника: так чинить ботанік, зловивши рідкісного жучка. Цього чоловіка, здається, розумію, бо можу прочитати думку, яку збирається мені виповістити (він мене по-батьківському повчає), але роблю при цьому смиренно-задоволене обличчя, хоч у душі в мене все сміється. Уявляю навіть себе рибалкою, що ловить рибу у великому морі життя, закидаю вудочку — мій гачок хапають ласі й жадібні до поживи: юшка з них — їхні історії. Саме тому дозволяю Ленсалю повчати мене, він удає із себе великого педагога, хоч його мрією було стати справником, бо та посада дає від восьми до дванадцяти тисяч прибутку. За це, правда, треба платити щорічну орендну плату правителю канцелярії губернатора в розмірі п'ятсот карбованців, а окрім того, внести п'ятсот карбованців уступного. Свого часу Ленсаль з висолопленим язиком бігав містом, позичаючи у знайомих, хто скільки міг, зрештою, зібрав потрібні п'ятсот карбованців. З цієї нагоди вони пішли з дружиною до церкви й ревно помолилися за успіх намисленого діла, а коли Ленсаль пішов подавати прохання у губернське правління, дружина весь час простояла біля вікна, стежачи за стрибливою ходою свого невдашливого чоловіка. Правителем канцелярії був ще Микола Платонович Біляшівський, він прийняв Ленсаля милостиво, але зголосив, що тепер вакантних місць немає. Кабінет було влаштовано так, що прохач мав зупинятися біля невеличкого столика, покритого цератою; на протилежній стіні, якраз навпроти дверей, висіло величезне дзеркало, в якому дуже виразно відбивалися й прохач, і столик. Розмовляючи, Микола Платонович мав звичку ходити від прохача до дзеркала, тобто вряди-годи повертався до гостя спиною, чудово бачачи його у свічаді. Ленсаль був навчений добрій суспільній поведенції, використав момент, коли радник повернувся до нього спиною, вийняв конверта й поклав під церату. Побачивши це, Микола Платонович ударив себе по лобі.

— Стривайте, стривайте! — вигукнув він. — Починаю пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не пам'ятаю напевне, — сказав він, дивлячись сивими очима на ввічливо оскалене обличчя прохача. — Прийдіть завтра, і ми ще раз про це побалакаємо.

— Коли саме? — з готовністю спитав Ленсаль.

— Об одинадцятій. Я наведу довідки, — уже офіційно відказав Біляшівський.

Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затримувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно підійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував асигнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-губернатором — потім це перешкодило Ленсалю здобути омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою посадою інспектора гімназії…

— А скажіть, — перебив мої думки Ленсаль. — Ви тільки-но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як вітру, бояться. У чому секрет?

— У вітрі, — відказав я, легко всміхаючись. — Хіба ви не помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він гарячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зовсім слабкий.

— Ха-ха-ха! — засміявся Ленсаль. — А який вітер відходить од мене?

— Цілком догідний, щоб бути інспектором, — дипломатичне відказав я.

— Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й справді хотів бути поліцейським.

— Що ж вам перешкодило?

— Сумний збіг обставин.

Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного приміщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похитуючись, наче втомлений кінь.

— А який вітер випромінює Адольф Карлович? — спитав із усмішкою інспектор.

— Нещасної жертви з алкогольним віддихом, — сказав я. — Нам треба було б йому допомогти.

— Звісно, звісно, — погодився Ленсаль. — Допомогти або полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось таким, як ви.

— Не надаюся для життя у спільних квартирях.

— А це ж чому? — звів брови Ленсаль.

— Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти все тепло.

— Ви такий самонадіяний? — сказав Ленсаль.

— Я тверезо мислю, пане інспекторе, — чемно схилив я голову.

Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.

— О, що вони вчора вичворили, що вичворили! — сказав він, підносячи руку до лоба. — Треба всіх їх карать, тяжко карать, бо вони зведуть мене в могилу.

Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.

— Я думав, що вчора потраплю в божевільню, — сказав Адольф Карлович. — О, що вони вичворили, що вичворили!..

Історія була типово школярська.