Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Вихоплювався з того марева, але ставало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок. Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки в'їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний, несвітський: кожне дерево в ньому — жива істота. Кожне дерево — й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі людей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загнаного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися. Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні, незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшно. Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати: доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з дірявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагатиметься більше утверджувати свого "я". Нічого осібного, нічого надзвичайного — все "як у всіх", усе вкладене в чітко означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває — є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав, що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому, треба — витягнеться, а ні — скоротиться. Одного тільки хотів — минути смерть. Через це молився й заклинав, і той його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од слова свого. "Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впадуть тобі на голову камінням!"

Фельд'єгер прибув уночі й передав найвище повеління великому князеві. Костянтина Павловича розбудили, царського листа подали в ліжко — прочитавши його, великий князь позеленів.

— Негайно викличте до мене ад'ютанта! — наказав. Ад'ютант примчав, ледве встигши застебнути на мундирі гудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ляпаси. Ад'ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи християнську повинність підставляти другу щоку, — не тямив, що відбувається.

— Ти, негіднику! — кричав великий князь. — Брехуне й підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!

Великий князь схопив ад'ютанта за комір і поволік у знайому вже нам приймальну залу. Ад'ютант відразу ж упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист, і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть, але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані козаки.

— Сто нагаїв негіднику! — закричав великий князь, і штани злетіли з ад'ютанта, наче за помахом чарівної палички.

Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви і похрускував пальцями — голосно рахував. Ад'ютант вив не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на коліна й заломив у німому благанні руки.

— Досить! — рявкнув великий князь. — У фортецю, в одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!

Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляючись, як молиться і б'є поклони стряпчий. Нечутно наблизився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зведеними догори руками.

— Вдалося тобі викрутитися, голубчику? — спитав великий князь сардонічне. — Ферт ти, братику, ферт! Шкода, що я тоді випустив тебе зі своїх рук.

— Помилуйте! — прошелестів ледь чутно Третяк.

— Звісно, помилую, — сказав великий князь. — Але більше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе не лишу!

Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю, але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.

— Слідчу комісію — в Житомирі — заревів він. — Відправити зараз же!

Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з собою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв'ягелі, і звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав випередити комісію, — був то один із його чотирнадцяти кумів. Кум учасно звістив старшого радника про приїзд комісії, і той був готовий її зустріти в той час, коли генерал-губернатор і гадки не мав про напасть.

Комісія разом із нещасним Третяком приїхала до Житомира ввечері, і, як тільки розташувалася на відпочинок, до галку дому, в якому зупинився головний ревізор — генерал, ступив Микола Платонович.

— Я прошу, — сказав він генералу, чемно схиливши голову, — прийняти мою допомогу…

Генерал розпитав те-се, зрозумів, з ким має справу, і згодився. Микола Платонович розкланявся, а за кілька хвилин уже їхав в екіпажі, хоч його будинок був тільки за квартал.

Амбросій Іванович Третяк у цей час ридав в обіймах своєї щедрої й лагідної половини. Довкола них радісно товклися всі чотирнадцятеро дітей, дехто втирав і собі сльози, хоч нічого не розумів із того, що відбувалося.

— Я вже вас ніколи більше не покину! — клявся надміру розчулений Амбросій Іванович. — Ніколи-ніколи!..

Тієї ж ночі відбулася ще одна досить цікава подія.

Колишній старший радник Микола Платонович Біляіпівський спокійно попив чаю з помазаною маслом булочкою — масло те виробляли на хуторах біля Житомира німецькі колоністи — і готувався лягати спати, був уже в халаті, панталонах і нічному ковпаку, коли ж раптово в передпокої задзеленчав дзвінок. Микола Платонович перезирнувся із слугою, і в них обох стали однаково здивовані й однаково тривожні лиця, адже навіть Третяк не зважувався турбувати у цей сокровенний час Миколу Платоновича. Дзвінок задзеленькотів настирливіше, і Біляшівський дав очима слузі сигнал відчинити.

Слуга прибіг у спальню Миколи Платоновича переляканий, сповістивши, що до них заявився сам генерал-губернатор. Біляшівський сприйняв цю звістку спокійно, але, шануючи генерал-губернаторський гонор, попросив переказати його превосходительству, що він до такого візиту належно не одягнений, отож хай його превосходительство або почекає, поки він одягнеться, або ж, коли справа надто нагальна… Його превосходительство не дослухав слугу, відсторонив його рішучим рухом і покотився просто в спальню Біляшівського.

— Не турбуйтеся церемоніями, — сказав. — Я приніс вам мою позичку — десять тисяч карбованців.

— О! — тільки й сказав уражений Микола Платонович.

— Так-так! — нетерпляче сказав генерал-губернатор. — Приніс усе до копійки. Навіть більше… — поставив супроти Біляшівського суворі очі й пильно подивився на свого ворога. — Скажіть, чому ми із вами розбили горшки?

— Та бог з вами, ваше превосходительство. Хіба б я посмів…

— Та от посмів! — скривився генерал-губернатор. — І не тільки посмів…

— Рішуче не розумію вас, — сухо відказав Біляшівський. Тоді побачив, як права, жіночої форми брова його превосходительства хитро зламалась у бюрократичну галочку, а ліва, так само жіночого крою, стала погідно округла.

— Такий уже ви наївний! От що я вам скажу: не наївний ви, пане сталший ладнику, а бестія. Я стежу за вами давно й неухильно…

Лице Миколи Платоновича стало холодне.

— Не облажайтеся на мене, — заходив покоєм генерал-губернатор, у час розмови він знову плутав тільки "р" з "л". — Усі ми в цьому світі бестії. А бестії тому, що життя цього вимагає. Всі ми радні втопити в рожці води брижнього чи дати йому під зад. Але таких, як ви, — він захитав головою, — еге, таких, як ви, верьмишановний, я в житті своїм не зустлічав. Саме тому я пелший іду вам назустліч і пелший плотягую луку длужби та союзу.

Простяг руку, але повисла в повітрі: Микола Платонович дивився на губернатора так, що той мусив кашлянути в кулак тієї руки, яка протягувалася для дружби й союзу.

— Бачу, хочете галантій! — сказав його превосходительство. — Галазд, даю вам тлидцять тисяч…

Обличчя в Біляшівського знову було холодне.

— Це оклім болгу — тлидцять тисяч, — сказав губернатор. — Лазом солок тисяч. Біляшівський мовчав.

— Аре я не можу дати бірьше! — скрикнув вражено його превосходительство.

— Я у вас не вимагаю, — спокійно сказав старший радник. — Борг можете повернути…

– І допоможете мені?

— Чи ж у моїй то силі? — гостріше озвався Микола Платонович.

— Обілити, скільки встигнете, можете?

— Ні! — сказав Микола Платонович, скрушно зітхнувши. — Нічого я вже не можу.

Тоді сталося ще одне диво. Ноги в його превосходительства підігнулися, і він гримнув перед Біляшівським на коліна.

— Господь з вами! — вигукнув Микола Платонович. — Устаньте, ваше превосходительство!

— Христом вас заклинаю! — заридав раптом губернатор. — Порятуйте! Все своє майно вам віддам; не хочете тридцять, дам п'ятдесят тисяч, окрім боргу, — все, що забажаєте. У вашій силі це зробити, добре знаю, змилосердіться!

Цілував Миколі Платоновичу руки й коліна, а той ухилявся, скільки міг. Махав руками, наче відбивався од настирливої мухи.

— Господь із вами! — лопотів захищаючись. — Клянусь, що нічого я не в силі вчинити, ваше превосходительство: все надто далеко зайшло.

Генерал-губернатор раптом отямився. Встав і струсив з колін порох, хоч у кімнаті Миколи Платоновича було підметено. Подивився на супротивника з ненавистю, тоді круто розвернувся й покотився з покою геть, ані в думці не маючи повертати борг, заради якого сюди прикотив…

Епілог цієї історії короткий. За два тижні комісія закінчила свою роботу, заарештованого генерал-губернатора відвезли у Варшаву. Стряпчого нагороджено Станіславом у петлицю і запропоновано місце регістратора в канцелярії правителя Київського учбового округу. Він одразу ж виїхав на місце служби, повізши в Київ свою численну родину. Там довелося мені з ним кілька разів здибуватися, був він уже тоді, як дві краплі води, схожий на нашого професора історії. Ці зустрічі я просторо описав попереду, з чого явно випливає, що своєї клятви стати таким, як усі в цьому світі, він щиро дотримав. Ад'ютанта великого князя було відставлено, що сталося з генерал-губернатором — невідомо, а от Микола Платонович… ні, історія з ним іще не закінчилася, про нього, сподіваюся, писатиму ще не раз.

Можливо, й правильно помітив колишній генерал-губернатор, що в кожній людині живе більший чи менший біс ("бестія", як він висловився), і для мене особливий інтерес складає виявляти саме таких мічених.