Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Він сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце, і поставив між коліна палицю.

— Радійте, Амбросію Івановичу, радійте, — сказав, утираючи сльозу із ока, — радійте, що вам добре повелося, бо що буде далі, сам бог знає.

На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро перестрашених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти — кожне з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже починало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.

— Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.

Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор вимагає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво — хто зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернатора, смутний час.

Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, навіть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка; виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос мав тихий — може, це осінь на нього подіяла? Хто зна, може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і другий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке помислив, але вже тут, у цій кімнаті, де на нього дивилося шістнадцятеро пар очей, і раптом злякався, щоб не зміркували всі оці шістнадцятеро, що він їм ворог, що знову хоче забрати у них батька й запропастити його, а задовольнити власну жадобу помсти. Щось дивне відбулося тоді в душі в Миколи Платоновича — таке, чого не можу я до кінця збагнути, бо обличчя в нього раптом стало як у дочасно постарілого хлопчака, а руки на палиці затремтіли.

— Ні, ні, — сказав він, зводячись. — Не час тепер про справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івановичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене…

Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк кинувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося, хоч і дістав був каменюкою в плечі — кидав каменя той-таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іванович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те, щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмигнути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Платоновича.

— Цього я й сподівався, — сказав колишній старший радник. — То що робитимем?

— Прийшов порадитися й попитатися.

— Питатися легко, — задумливо сказав Біляшівський. — Та й порада тут може бути одна.

— Вбити його?

— Ви надто гарячої крові, Амбросію Івановичу, — всміхнувся Микола Платонович. — Окрім того, забуваєте про вухаті стіни й окаті вікна. Запропастите й мене, й родину свою, а що з того, коли із землі зникне якийсь черв'як?

Ходив кабінетом, задумано похиливши чоло, а Третяк, сидячи в кутку, стежив за ним блискучими жаристими очима.

— З тим доносом ми програли через ваш безрозум. Коли вже постаєш супроти кого, вважай, що не з дурнем маєш справу. А тут ще й генерал-губернаторі Тямите це? Ніколи не звіряйте свого діла посіпакам, нікому про себе нічого не розказуйте. Забудьте, що у вас вірні приятелі є. Виходьте на найвищу особу, саме ту, до кого спрямовано донос. Бо донос — велика сила, Амбросію Івановичу, але тільки в руках того, хто не дозволить себе водити за носа. Це дуже бридка сила, — Микола Платонович повернувся до Третяка, і його обличчя пересмикнулося від обридження. — Не думайте, що мені любе це діло. Бридке воно мені, несказанно бридке! Але поки що це єдина наша зброя, щоб урятуватися. Можливо, за те нам спокутувати доведеться, адже беремо на душу скверну. Обережні будьмо з тим!

Говорив трохи патетично, обличчя в час цієї промови посмикувалося, очі палали, й тільки затишне черевце, яке мав, могло б викликати підозру в щирості його слів. Дивний то був чоловік, цей Біляшівський! Жив собі, й добро набував, і не відсмикував руки, коли в неї клали хабаря. Збирав отак гроші і зумів стати помітною особою в місті. Але щось було в ньому й незвичайне. Може, оця затятість у змаганні? Було й чудніше — попри все прочувалось у ньому щось непідробно-щире. Третяк відчував двоїстість свого покровителя, але справа зайшла надто далеко, і йому тільки й лишалося, що пересівати через мозок велемовство Миколи Платоновича. Знав, що той зумисне не висловлюється просто, бо й тепер йому здавалося, що ця кімната переповнена вухами й очима; зрештою, відчував те й на вулиці, коли простував сюди: стежили за ним безтілесні духи — гналися й грозилися схопити.

— Чи не ліпше мені кудись виїхати? — спитав Третяк пригнічено.

— Виїхати можете, — спокійно відказав Микола Платонович. — Але за вами поплететься хвіст вашої неблагонадійності. Потече за вами, шановний, паперова ріка, і ніде не зможете влаштуватися на пристойну роботу. Там, у іншому місті, не буде такого дивака, як я, котрий утримуватиме вас і вашу родину, там усе кластиметься тільки на ваші плечі.

Кінчиться тим, що не зможете вивести своїх дітей у люди, а розсіються вони по світі, як бур'ян.

— Тоді радьте, що маю робити, — схилив голову Третяк. Микола Платонович сів за стіл, написав кілька слів і подав паперину Амбросію Івановичу. Той прочитав і злякано скочив.

— Пропаду я, Миколо Платоновичу!

— Тобі зараз все одно, — перейшов на "ти" Біляшівський. — Переніс гірше, а за скаргу й донос ніхто тебе не повісить, хіба зашлють кудись…

— А родина?

— Ну, родина твоя, здається, не голодує. Буде забезпечена вона й після моєї смерті…

Дивилися один на одного: стряпчий спитуючи, а старший радник вивіряючи. Були однаково насторожені, бо раптом перестали довіряти один одному. Але за хвилю це в них минуло: Біляшівський запосміхався, а на вуста Третяка налізло щось кисле, скривлене.

— Чи єдиний це вихід?

— Та от єдиний.

— Але великий князь…

— Більше…

— Можна мені подумати?

— Думай, але не виходячи з цього кабінету.

— А написали?

— Все готово, — сказав Микола Платонович і зітхнув.

— Коли треба йти?

— Щоб не було пізно, зараз.

— Не прощаючись із сім'єю?

Микола Платонович хитнув. Очі його стали сумні Дивився на чоловіка, що сидів навпроти, із співчуттям, і це таки було щире співчуття. Тоді знову відчув Третяк підозру до свого патрона.

— А ви, — спитав, — не хочете нічого губити? Все на мої плечі кладете?

— Та от кладу, — розвів руками Микола Платонович, — і знаєш чому? Бо справжній страждалець — ти, а я не бідний і не нещасний. Отже, коли ти нічого не доб'єшся, треба наше життя списати в архів…

Третяк вийшов на ганок. Був у шинельці, картузі та рудих чоботях. Спинився й зирнув на побитий позолотою клен. Біля того клена стояв чоловік, який викрешував вогонь, щоб закурити люльку. Викрешуючи вогонь, позирав сторожко, і це Амбросій Іванович не міг не помітити. Трохи віддалік стовбичила ще одна фігура, а зліворуч — третя.

Саме в цей момент під ганок підкотився екіпаж Миколи Платоновича, відтак з'явився й сам Біляшівський. Звично сів у карету, і тут-таки всі три спостерігачі помітили, що Третяк зник. Вони сполошилися й кинулися вслід за каретою, але та крутнула в одну вуличку і в другу, а на третю виїхала зовсім неквапно. Тут її й наздогнав один із наглядачів, що помчав слідом, але, зазирнувши всередину, побачив тільки спокійне обличчя Миколи Платоновича, який, уздрівши підглядача, раптом побагровів і рикнув так сердито, що той миттю щез. Третяка в кареті не було; де дівся стряпчий — не довідався ніхто, і сполошений генерал-губернатор підняв на ноги всю поліцію.

Третяк зник, наче впав у воду.

Рівно через місяць після цієї події його імператорська величність Микола Павлович прогулювався пішки вулицею, бо від сидячого життя здобув нахил до поганих хвороб і в такий спосіб давав змогу своєму самодержавному тілові трохи рухатися. Він був у той день ані сердитий, ні добрий і встиг розпекти тільки одного кадета, який був настільки неуважний, що не встиг при появі коронованої особи вчасно зслизнути з очей. Через це вулиця, по якій ступав Микола Павлович, швидко перед ним порожніла, і він діставав од того своєрідну втіху. Тут-то й кинувся йому під ноги Амбросій Іванович Третяк, упав на коліна й високо підняв над головою папір з доносом, вчинивши цього разу точнісінько так, як навчив його Микола Платонович.

Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув прохачеві й наказав іти за ним у палац.

Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється, і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокіший монстр.

Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього дивилися ("Як змій на нікчемну жабу", — подумав він), — цар скаргу вже переглянув.

— Те, що написав, — сказав зимно, — дуже серйозне. Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що тут написано, — цар тицьнув пальцем у папір, — правда, тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його, — наказав, не звищуючи голосу.

Через кілька годин фельд'єгер мчав уже стряпчого з Петербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа його імператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костянтин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волосся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став напрочуд схожий на професора історії Київського університету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що простягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя волинського генерал-губернатора, а друга — ад'ютанта великого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий холодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кілком, серце вистрибувало з тіла — мигало червоне, криваве марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розверстій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд'єгеря, і його самого.