Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Онде побіч — липа, але зараз липи біля нас не росло, онде інші дерева, що їх я не знав, загалом, дім був наш. Правда, не переділений на дві квартири, бо нашого ґанку не було, а тільки бабчин. Біля дому стояла напіврозмита постать, яка виглядала когось, приставивши долоню до лоба, і я подумав: а може, це і є ота уявна, гарна і молода моя мама, яку я придумував собі, коли на ту, стару, й негарну, й груботілу сердився. Вона й справді була прекрасна, та жінка: тонколиця, білява, з величезними синіми очима, мама із казки чи сну, з лагідною усмішкою, мама, придумана самотньою дитиною, з тонкими руками у срібній одежі. Загалом же вона була ніби нежива, ніби пам’ятник, а не людина, придимлена рожевуватою плівкою.

— Ходи, — сказала вона. — В тебе мало часу, а багато справ.

— Яких справ? — спитав я.

— Хіба тобі не казали? Познайомишся з усіма посельцями дому.

Розчинила рожеві двері, і я отетерів — за ними був зовсім не дім, не кімнати, а поле. Величезне поле, на якому сиділи на стільцях люди, і чим далі, тим менші були стільці й менші люди — вони сиділи, ніби були розміщені на величезній шаховій дошці, тобто ніби були шаховими фігурами, кожна у своєму квадраті.

— То оце я з усіма маю знайомитися? — спитав я.

— Авжеж, — мовила моя красива, молода і лагідна уявна мама. — Бо все це твої родичі. Чи ж не хочеш знати свого роду?

— Це твій чи татковий рід? — спитав я. — А коли твій, то він також уявний?

— Тут усі разом, — мовила гарна й молода уявна моя мама. — Ми тут не сваримося. Уявні, справжні, гарні, негарні, добрі й лихі — ми всі тут.

Тоді мені стало якось зовсім смутно.

— Я їх побачу, і що? — крикнув раптом.

— Нічого, — всміхнулася мама. — Хочу, щоб ти розумний був. Добрий і милостивий. Ось твій корінь — пізнай його. Пізнай і зрозумій, що не тільки того світу, що у вікні. Що ті, котрі там, нагорі, теж скоро сюди прийдуть і стануть добрими.

І ми попливли між тих облич, отих людей у квадратах, і я намагався кожному зазирнути у вічі і впізнавав кожного, хоч ніколи раніше й не бачив, але справді пізнавав, бо мені щоразу в грудях щось тенькало, і я пригадував те, що було, може, й сто років тому, а може, й двісті. І той, кого я пізнавав, вставав. Коли то була жінка, робила кніксен, а коли чоловік, то хвацько клацав закаблуками і чемно схиляв голову. І ми крутилися по тому полі, як сніжини, а воно було безмежне, і я сам себе відчував безмежним, бо душа в мене раптом розхилилася, і в неї моя гарна уявна мама влила молоко, і всі люди на цій велетенській шахівниці були між собою напрочуд схожі, всі до мене чемно всміхалися і кожен, після того, як я відходив, шепотів: "Не забудь мене!" І я обіцяв їх не забути, хоч аж ніяк не знав, як це мені вдасться.

Моя гарна уявна мама тримала мене за руку, і та рука була жахливо холодна, а я сам був гарячий, бо в мене наливалося якесь золотисто-срібне світло, і того світла було так багато, що я вже не вміщав його, а сам починав світитися, тобто світло вже почало відходити від мене; і мені нестерпно захотілося повернутися до справжніх речей, тварин і людей, до татка і справжньої мами, бо якась невідома туга почала з’їдати мене, бо щось я в цьому світі не те що не збагнув, а утратив, а може, тільки втрачаю.

— Запам’ятаєш нас усіх? — спитала моя гарна уявна мама, в якої крижана рука, але теплий погляд і тепла усмішка на лиці.

— Як же можу всіх запам’ятати? — з розпачем запитав я.

— Тільки в один спосіб, — тепло усміхнулася гарна й лагідна уявна моя мама. — Добрий будь!

"Добрий будь! Добрий будь!" — пішло луною, і я розплющив очі, бо в очах моїх стояв ранок, бо ранок уливався в мої очі, як цілюща вода, промивав мені голову й тіло, я весь був ніби з цієї святої води, і якась тиха радість, а зовсім не страх, омивали мене — до чогось я наблизився, хоч не розумів до чого, адже надто малий ще був у цьому світі. Татко спокійно спав і зовсім не хропів, комарі вгамувалися, п’яниці з бур’янів не подавали голосу, а натомість співали птахи, і якось так заливисто натхненно співали, так чисто, що навіть наші кури не вовтузилися й не кричали за стіною. Зате закричав півень золотим, ясним криком, і цей крик зовсім мене розбудив, і я відчув, що став доросліший, що в мене після цього сну й пробудження додалося трохи розуму й розуміння, і мені захотілося раптом заплакати од відчуття своєї малості й безсилля, бо одне — мати в собі отаке просвітлення, навіть на капку більше розуму, а друге — щось у цьому світі значити й могти. Але так воно було, і я, щоб не потривожити сонного татка, тихесенько вислизнув з-під ковдри й безшумно відчинив двері. Світ сяяв ранковим сріблом і золотом роси, просвіченими першими серпанистими космами проміння; світ дзвенів пташиним співом, і я раптом пішов по мокрій траві босоніж, майже не торкаючись тієї трави, а тільки тлінного каменю роси, і губи мої щось шепотіли чи співали, а що саме, й сам не знав, бо й непотрібне мені те; знав тільки, що просив у ранку і сонця собі співчуття.

7

Моя мама з’їздила в село (перед цим наваривши здоровенний баняк борщу, каструлю картоплі, до якої ми мали смажити ковбасу) і продала хату баби Гані за шістсот карбованців — село було глухе й занепало, а хату купили на знос. Мама привезла телевізора й антену, досі телевізор був тільки в бабці, і столика під нього, решта меблів баби Гані, як мама сказала, була негодяща, їх купив сусід на дрова. Татко героїчно поліз на дах, перед цим підкріпившись яблучним вином, бабця від такого нечуваного дійства схвилювалася, вискочила зі своєї половини і задерла до татка, який героїчно осідлав дах, лице:

— То це вам мало мого телевізора? — спитала.

— Два ліпше, ніж один, — урочисто сказав татко. — Окрім того, не викидати ж добро, коли це добро, на смітник.

— Вже їй про удовольствіє дбаєте, — єхидно сказала бабця.

— Без "удовольствій", бабцю, життя, що страва без солі, — сказав незворушно татко. — Ти ж маєш собі "удовольствіє"?

— Я його й не дивлюся, очі в мене болять.

— Буде дивитися той, в кого не болять очі. Не про себе, бабцю, тра думати, а про ближнього. Про любов і милосердя! О!

Поставив пальця догори, а тоді потяг за шворку, яку мав примотузовану до паска, — на шворці тій з другого кінця було прив’язано хрестоподібну антену.

— Установлюємо цього чортячого хреста на жіночій обителі для розмиру і неблагодаті! — сказав татко, усміхаючись від вуха й до вуха, — вино вже грало йому в крові. — Ні, для миру, согласія й удовольствія, о!

Бабця дивилася на урочистого татка і на те, як підіймається разом зі шворкою хрест антени, тоді плюнула спересердя і мотнулася на свою половину; мені здалося, що побачив у неї над головою хмарку пари, — бабця кипіла, як той баняк з борщем, що його наварила нам перед від’їздом мама (до речі, з того баняка я з’їв ложок із десять, татко ложок із двадцять, а решту зі смаком виїла баба Ганя; татко її не обслуговував, і вона пожерла холодний, так само розправилася з картоплею і з ковбасою, ми ж обмежилися яєчнею з трьох яєчок на двох, ці яєчка я знайшов у курячому тайнику). Я стояв на городі біля деревця барбарису, яке подарувала нам сусідка, не повідомивши завбачливо, що одне деревце плоду не дасть, а треба щоб було жіноче й чоловіче, тобто два, і, розтуливши рота, стежив за маніпуляцією утвердження антени-хреста на нашому домі — один хрест у нас над дахом уже стирчав. Бабця забігла за ріг хати, зупинилася й поманила мене пальцем:

— Татко шо, п’яний? — спитала вона.

— Нє, чого ж? — відказав я.

— Не бреши! Коли він не п’яний, то мовчить, а коли п’яний, патякає.

— Не знаю, — мовив я, оберігаючи наші сімейні тайни. — Від нього не пахло.

— Хрест двадцятого століття, — просторікував у цей час на вершку даху татко, — телевізійна антена! Опіум для народу двадцятого століття — телевізор. Молебним домом стає кожна хата, і всі моляться царству синіх тіней, що витворює це поріддя диявола. Диявол ставить свої власні молитовні доми — і це хати і квартири наші! Але прийде пора на нашу землю, коли народ пізнає цю облуду, зваду й принаддя, збунтується, скине диявольські хрести на діл у порох земний, а коробки, що творять сині тіні, розтрощить. "Треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить!" Амінь.

Бабця мала рацію, коли татко переходив на вірші — це значило, що він таки був підхмелений.

— Тверезий таке патякатиме? — спитала бабця.

Я мовчав — не знаходив слів, як оправдати татка.

— Ви його не чіпайте, — сказав, — а то ще з даху звалиться.

— А я його й не чіпаю! — сказала бабця, підбивши долішню щелепу під горішню. — Я сказала тільки, що два телевізори в домі нічого тримати, а та бабера, коли вона така больна, й без телевізора обійдеться. Удовольствій тут їй іще подавай!

Блиснула оком, остаточно підбила долішню щелепу під горішню й швиденько почухрала у свої сіни.

Татко звісився над краєм даху.

— Бабця ще є? — спитав.

— Пішла…

— Шкода! Я ще не закінчив проповіді. Може, покличеш маму?

Але маму кликати не треба було, вже стояла у дворі, заклавши руки під хвартуха.

— Щось од мене хотів? — спитала вона тоненько й добродушно.

— Хотів, щоб подивилася, чи "красіво", — так само тоненько проказав татко, він і над мамою насміхався, але гумор у тієї був твердо на нулю, і вона його не помічала.

— Хіба не все’дно, красіво чи не красіво? Аби стояло і телевізор работав.

— Он воно, падіння моралі й відчуття краси в народі! — проголосив татко. — Одна з ознак занепалого суспільства. Простолюдин тратить морально-культурний комплекс, закріплений у віках, оголюючи себе для сприйняття нової цивілізації. Але цивілізації нема, а є тільки її видимість. Правильно я кажу?

— Не було де тобі напитися, що таке верзеш, — все ще добродушно сказала мама. — Але коли хочеться: мели, язичку, кашка буде!

Але мені здавалося, власне, не здавалося, а здається тепер, коли я вже майже дорослий, що татко промовляв оці речі не так для бабці й мами, бо ні до чого це їм було, а таки для мене, малого; чомусь він вірив, що я, хоч малий і нерозумний, хоч із мізерним тілом і читаю ще книжки таки дитячі, і тільки часом беруся за дорослі, таки маю його просторікування збагнути; зрештою, тепер мені здається, що він весь час читав мені морально-етичну проповідь, але не у формі нудної нотації чи у тій формі, як учать кота не гадити в хаті, тобто товчуть носом у ту гидь, а у формі отакої гри, ніби він жартує, ніби він п’яний (адже п’яному дозволяється казати й те, що тверезому не годиться); вважаю так тому, бо ті його слова напрочуд чіпко засіли мені в пам’яті; очевидно, він таки серйозно боявся, щоб на мене не вплинули жінки з їхньою постійною мімікричною колотнечею.

Тим часом татко повторив і мамі свого монолога, що телевізійна антена — то хрест диявола: чи для того, щоб я твердіше його запам’ятав, чи тому, що цей монолог таткові подобався самому.