Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

— Де ви дістаєте всю цю рибу? — питаю його я.

— Де треба,— відповідає він.

Дороті з приймальні вже мене вподобала і приносить помідори з власного городу. Я харчуюся помідорами, що пахнуть землею, і рибою, що пахне озером. Гадаю, Ніка ще до кінця року замкнуть у місці, яке пахне лише закритим простором. Штучні неприємні запахи: дезодорант, і старі черевики, і крохмалиста їжа, і затхлі матраци. Його найбільший страх, його особистий кошмар: опинитися у в'язниці, розуміючи, що не порушив закону, але не може цього довести. Кошмари Ніка завжди стосувалися неправомірного звинувачення: опинитися в пастці, стати жертвою сил поза його контролем.

Він завжди схоплюється після таких снів, совається будинком, а потім одягається і виходить, блукає вулицями навколо нашого дому, йде в парк — у Міссурійський парк, у Нью-Йоркський парк. Абикуди. Він — любитель вулиці, але не надто цікавиться туризмом. Нік не займається скелелазінням, не ходить у походи, не знає, як розпалити багаття. Він гадки не має, як зловити рибу і принести мені. Але мій чоловік полюбляє варіанти, полюбляє вибір. Хоче знати, що зможе вийти коли схоче, хоча натомість сидітиме на дивані та три години дивитиметься бої в клітках.

А ще думаю про ту маленьку шльондру. Енді. Я розраховувала, що вона протримається днів зо три, а потім не зможе уникнути спокуси поділитися. Я знаю, що вона полюбляє ділитися, бо стала однією з її подруг у «Фейсбуці». Моя сторінка вигадана (Меделін Елстер, ха!). Фото я позичила з електронної реклами іпотек (білявка з приємною усмішкою, отримує вигоду від неймовірно низьких відсотків на кредити за всю історію). Десь чотири місяці тому Меделін просто так попросилася у друзі до Енді, а та, як нещасне цуценятко, погодилася, тож тепер я знаю цю малявку досить добре. А на додачу ще і її поведених на дрібницях подружок. Вони всі жити не можуть без полуденного сну, грецького йогурту, вина «Піно Гріджіо» й обожнюють усім між собою ділитися. Енді — добра дівчинка, вона не постить своїх фоток з вечірок, не постить ніяких хтивих повідомлень. Шкода. Коли її розкриють як Нікову коханку, то я б воліла, щоб ЗМІ знайшли фото з алкогольними коктейлями й лесбійськими поцілунками чи, може, трохи стриптизу. Це б допомогло утвердити її імідж як розлучниці.

Розлучниця. Наш шлюб був розладнаний, але не зруйнований, коли вона почала лизатися з моїм чоловіком, запихаючи руки йому в штани, коли лягла з ним у ліжко. Вона запихала його прутень у рот аж до самого кінця й давилася, щоб він почувався гігантом. І в сраку теж брала — глибоко. Дозволяла йому кінчати собі на обличчя і цицьки, а потім злизувала усе те, мням. Дозволяла, я впевнена. Така, як вона, точно дозволяла. Вони разом уже понад рік. Кожні вихідні. Я проглянула його рахунки (справжні), щоб перевірити, куди Нік возив її на Різдво, але він був навдивовижу обережний. Цікаво, як воно — бути жінкою, яка отримує різдвяний подарунок, придбаний за готівку. Це звільняє. Статус незадокументованої дівчини означає, що їй непотрібно викликати сантехніка, чи слухати ниття про проблеми на роботі, чи нагадувати і перенагадувати йому купити клятий харч для кота.

Я хочу, щоб вона зламалася. Я хочу, щоб: 1) Ноель розповіла комусь про мою вагітність; 2) Поліція знайшла щоденник; 3) Енді розповіла комусь про роман. Гадаю, вона для мене — стереотип, бо дівчина, яка лишає по п'ять постів на день усім на огляд, не має справжнього розуміння, що таке таємниця. Вона кілька разів побіжно згадувала про мого чоловіка онлайн.

«Бачила сьогодні Містера Красунчика».

— Ой, розповідай! І де ж ми познайомилися з цим жеребцем?

(Бріджит подобається цей пост!)

«Поцілунок від чоловіка мрії все покращує».

— Чиста правда!

— Коли ми познайомимося з цією Мрією?!

(Бріджит подобається цей пост!)

Але вона навдивовижу потайна як на дівчат свого покоління. Вона — добра дівчинка (як на лярву). Пам'ятаю її обличчя: личко у формі сердечка нахилене набік, ніжно нахмурена брова. «Лише хочу, щоб ти знав: я завжди поруч, Ніку. Я нікуди не подінуся». Мабуть, і печиво йому пекла.

Еллен Еббот та її камери окупували Волонтерський центр, що вигляд має трохи пошарпаний. Журналістка говорить про моє зникнення, яке «розбурхало це невеличке містечко», а позаду неї стоїть стіл, заставлений запіканками й пирогами для бідненького Нікі. Навіть зараз жінки піклуються про цього виродка. Відчайдушні жінки побачили шанс для себе. Вродливий вразливий чоловік, ну добре, він міг убити свою дружину, але ж ми ще точно цього не знаємо. Не на сто відсотків. А поки що це просто полегшення — готувати для чоловіка. Еквівалент поїздки на велосипеді повз будинок гарного хлопчини для сорокарічних.

Знову транслюють світлину Ніка з широкою посмішкою. Уявляю ту міську хвойду посеред її самотньої блискучої кухні. Показова кухня на гроші від аліментів. Хвойда замішує тісто й пече, а тим часом веде уявну розмову з Ніком: «Ні, насправді мені сорок три. Ні, чесно, так і є! Ні, навколо мене не кружляють чоловіки. Це правда. Місцеві чоловіки не надто цікаві, ну, більшість...»

У мене вибухнули ревнощі до жінки, яка притислася щокою до мого чоловіка. Вона вродливіша за мене нинішню. Я запихаюся батончиками «Герші» й годинами колихаюся у басейні під палючим сонцем, хлор перетворює мою шкіру на гуму, наче у морського котика. Я засмагла, чого раніше ніколи не траплялося, ну, принаймні не бувало аж такої брунатної, гордої, глибокої засмаги. Засмагла шкіра — це пошкоджена шкіра, та й нікому не до вподоби зморщена дівчина; я все життя жила з кремом від засмаги. Але перед зникненням почала потроху засмагати, а тепер за п'ять днів уже наближаюся до брунатного відтінку.

— Брунатна, мов ягідка! — каже стара адміністраторка Дорогі.— Ти брунатна, мов ягідка, дівчино!

Вона каже це, коли я приходжу платити оренду за наступний тиждень.

У мене темна шкіра, на голові мишачого кольору зачіска-боб і ботанські окуляри. Перед зникненням я набрала дванадцять фунтів, ховаючи їх під широкими сарафанами, хоча мій байдужий чоловік і так би не помітив. А відтоді додала ще два фунти. Я пильно стежила, щоб не було жодних фото за кілька місяців до зникнення, щоб публіка знала лише бліду худорляву Емі. Я однозначно вже на неї не схожа. Інколи навіть відчуваю, як труситься попа, сама по собі, під час ходи. «Потруси попкою» — хіба не так кажуть? Раніше я так не могла. Моє