Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Не тисни мені на психіку.

— Тобі натиснеш, аякже! Ти собі такий панцир відростила… Якби ти знала, як я зраділа, дізнавшись, хто ти така! Я думала, що ми зможемо якось порозумітися.

— Різдвяний пиріг, ялинка й індичка на День Подяки? Бартон, ти здуріла? Я не годжуся в члени вашої поважної родини. Я взагалі не годжуся в члени будь-якої з ваших родин, такі ви всі переконані у своїй абсолютній винятковості й богообраності. Вам ксенофобію передають разом із кольором шкіри! А мені плювати на вас усіх, ясно? Ви мені теж не дуже до шмиги. Я не набиваюся, ще б чого! Так було з Гарольдом, так було з Кеном, так само буде з Едом і з тобою. Ви всі мені чужі. Я живу так, як мені подобається.

— Он у чому справа…

— Тільки не розігруй розуміння. Це просто огидно.

Я беру сумку, перевіряю зброю. Ось ніж із Віль-Таена. Він має бути напохваті.

— Чого ви сваритесь?

Наш гостинний господар нарешті з'явився. Цікаво, нащо він нас запросив? От ніколи б не подумала, що можна запросити в гості потенційних викрадачів твоєї машини.

— Гарний ніж. Можна подивитись?

Я простягаю йому ножа. Мені не хочеться розставатися з ножем, та не хочеться і здаватись невдячною. Цей чоловік виручив нас у скруті, хоча не мусив, навіть навпаки.

— Не думав я, що мої очі побачать щось подібне, — він вражено дивиться на зброю. — Ти хоч знаєш, що оце маєш у руках і скільки це коштує?

— Кілька десятків життів.

— Маєш рацію. Продавши цього ножа, ти забезпечиш себе на все життя, і не тільки себе. Я не знаю навіть, кому до снаги його купити…

— А я його не продаю.

— Он як? Навіщо ж він тобі?

— Дивне питання. Хороший ніж, зручний для мене. Я ним користуюся.

— Ти хочеш сказати, що ти ним ріжеш хліб?

—І хліб теж. Це просто ніж. Мій ніж. Він не продається.

Я забираю ножа з рук зброяра. Старий якось дивно дивиться на мене, наче вирішує, чи я божевільна, чи просто дурепа. Та я не те й не інше, просто я не міряю все грішми. Він ніби також, та для нього, вочевидь, усе-таки є й винятки.

— Ти завжди була шаленим дівчиськом.

Та я його не слухаю. Хтось стоїть під дверима квартири. Я чую чийсь подих, звідкись ідуть гарячі хвилі агресії, я відчуваю їх. І я просто зараз мушу вирішити, що робити. Найкраще буде просто вистрибнути з вікна. Та от чи варто брати з собою Керстін? Вона водить мене за носа. Зрештою, я досі ні в чому не впевнена.

— Що?..

Вона стривожено зазирає мені в очі, потім швидким рухом витягає револьвер. Вона теж любить револьвери. Знаєте, чому? Бо стріляні гільзи не розлітаються увсебіч.

— Там.

Я киваю в бік вхідних дверей. Господар незграбно повертається до нас, потім мовчки вказує на балкон.

— Невисоко. Спуститесь по винограду.

— А ви?

— Не зважайте, мене не зачеплять. Зрештою, двом смертям не бувати. Ось, візьміть, це я для вас зробив… Тільки після твого красеня мій тобі здасться не таким уже й гарним, та він надійний.

Він простягає нам ножі в піхвах, ми беремо їх. Він підштовхує нас у бік балкону:

— Швидше. Я вимкну світло, вже темно, проскочите Віко, дворами пробирайтесь до інтернату, там загубитесь.

— Дякую.

Ми вискакуємо на балкон. У кімнаті гасне світло, у квартирі лунає дзвінок. Я намагаюсь не думати про те, що чекає на нашого рятівника. Я потім про це подумаю.

— Обережно. Я перша, — я одпихаю Керстін. — Я трохи легша, проб'ю дорогу, ти за мною. Що ти там робиш?

— Одяг наш зі шворки знімаю. Тепер я знаю, як нас знайшли. Старий виправ наш одяг — хтось помітив, що сушиться.

Тут зовсім не високо. Я стрибаю на землю, поряд приземляється Керстін. Я чую грубі голоси нагорі в кімнаті, та нам треба йти.

— Візьмемо їхню машину. — Керстін рушає до потужного джипу. — Підстрахуй мене.

Я озираюсь навколо. За вікнами, що наливаються світлом, вирує життя. Он біля сусіднього під'їзду сидять якісь бабці. Здається, вони незмінні. І ритм життя той самий.

Глухий удар — то Керстін пригостила водія чимось по макітрі.

— Затягни його назад і зв'яжи. Та залазь швидше!

Машина зривається з місця, я важко тягну непритомне тіло чоловіка назад. Чим мені його зв'язати? О, чорт!

— Йому гаплик. У нього з вуха тече кров. Ми ні про що його не розпитаємо. Поверни праворуч — ось, гальмуй. Та не сиди, а допоможи мені!

— Що тут?

— Лікарня. Покладемо на ґанок, хтось підбере.

— Величко, ти звихнулася на пункті медицини.

— Я клятву давала, ясно тобі?

— Боже ж ти мій, невже це для тебе важливіше за власне життя?!

— Так. Я не лишаю поранених напризволяще.

— Торі, тобі дадуть орден імені Матері Терези.

— Я його тобі в зад запхну.

— Звичайно, бо у твій навряд чи влізе.

Машина їде вулицями, Керстін зосереджено мовчить.

— Ось тут можемо спинитися.

Це парк. Тут колись були гойдалки, продавали морозиво, було завжди повно дітлахів, а вночі ліхтарі освітлювали затишні алеї, прикрашені гіпсовими бюстами письменників і поетів. Колись ми з Наташкою отут, під погруддям Пушкіна, намагалися викликати його дух. Років по дванадцять мали тоді. Викликали-викликали та й плюнули. А тепер я думаю: може, щось неправильно робили? Хтозна.

— Куди тепер?

— Помовч. Я маю подумати. — Керстін роздратовано стріпує волоссям. — Треба б десь хоч руки помити, бо після того типа може причепитися що завгодно.

— Еге. Наприклад, проказа.

— Так, чорт забирай, як я про це не подумала?!

— Я пожартувала!

— Я розумію, але теоретично така можливість не виключена.

— А практично — дорівнює нулеві. Ось у пляшці є якась вода.

— Вони пили її просто з пляшки. У роті в них могли бути хвороби, тож тепер це не вода, а біологічна зброя.

— То пошлімо її до Китаю.

— Тобі все смішки! А чи знаєш ти…

— Керстін, я лікар, ти не забула? Я все це знаю, як і те, що ти зараз ламаєш комедію. Давай, колися, бойова подруго. Є якийсь план, я у вас — просто фланговий пішак, то в чому полягає задум?

— Не розумію.

— Не бреши мені. Керстін, якщо ти мене змусиш, я тебе вб’ю. Я не хочу цього, але ти