Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Тепер є.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що чула.

— Докладніше.

— Гаразд. Але справа досить заплутана.

— Я розберуся, не вчорашня.

— Перша частина історії тобі вже відома — до того моменту, як ти опинилась на нашій базі. А от друга частина… Справа в тому, що разом із тобою в джунглях побували досить поважні особи. А саме — Брекстон і Гікслі. Але й цього мало. Чи відомо тобі, що батько Едварда Краузе — один із найвпливовіших газетних магнатів? А родина Луїса не остання в політиці й бізнесових колах обох Америк? А тепер рахуй до трьох. І Брекстони, і Гікслі розповідають про вас жахи, і не вірити їм немає підстав. Дивись: тебе поранили в Ла-Пас, а вже за пару годин ти таке виробляла у Нью-Йорку, що я, чесно кажучи, злякалась. Як ти думаєш, що треба зробити? Правильно, вивчити. Але без вашої згоди це неможливо, а такої згоди довелося б чекати довго. Силоміць теж не можна: тато Краузе, мама Домінґес і численна родина Левін будуть захищати своїх непутящих діток.

— Особливо родина Левін!

— Уяви собі! Вони тебе недолюблюють, та своїх не здають. А часу в нас обмаль. Якщо інформація про вас вилізе, інші спецслужби теж схочуть повивчати. Але там уже вашої згоди питати ніхто не збирається. Що треба зробити? Треба, аби об’єкт вивчення потрапив на територію, де плюють на закони, але є солідна наукова база. Росія не підходить, може перехопити ініціативу, а Україна — ідеально. Тут можна купити всіх політиків гуртом і вроздріб, причому зовсім недорого. Треба сплести для вас правдоподібну казочку, а далі — справа техніки. Подобається розклад?

—Іти знала — і спокійно посилала мене сюди?!

— Я не знала. Мені теж сплели казочку про Курта Монтою. Я подумала, звела факти докупи і зрозуміла, що вас забавляють, як дітей, щоб потім узяти без проблем, наляканих і готових до співпраці. А мене підставляють разом із вами.

— Я маю вірити тобі?

— Я дещо тобі розкажу. Вісім років тому я сама стала піддослідним кроликом в одній із секретних лабораторій. Чотири роки я жила під іншим ім'ям, в іншому оточенні, не усвідомлюючи себе. Потім дещо трапилось, я побилася в машині, травма голови і все таке — і після повної амнезії спогади повернулись до мене. Я зрозуміла, хто я, згадала Еріка… Усі ті роки він не переставав шукати мене. Він побудував той будинок на острові, вірячи, що я повернуся. Тому не можу я віддати вас на досліди. Батько добре це знав і вирішив використати мене всліпу. Він мене недооцінює, гадає, що за кілька років більш-менш спокійного життя я дещо втратила кваліфікацію, та я татка розчарую.

— Але щось іще?

— Так. Щось іще. От не малюй чорта на стіні, бо з’явиться. Курт десь недалеко, і він настроєний серйозно.

— З чого ти це береш?

— А просто звела все докупи: оті трупи біля смітника, бомба під капотом і ще дещо.

— Що ще?

— Наприклад, те, що наших друзів мали транспортувати до Києва, а контейнер зник.

— Як це — зник?

— Отак. Я маю повідомлення від одного з моїх тутешніх друзів. Запит про контейнер дістали відповідні служби, також дали опис «вантажу». Усе збігається. Доки ми блукали містом, їх оточили і завантажили в контейнер. Це були люди, що працювали на нас. А потім — усе. Де подівся контейнер? І що то за люди розшукували тебе в місті? Саме тебе, Торі. Хто заплатив Асланові? Мій приятель Вольдек орієнтується в місцевому злочинному світі, і він не помилився в приналежності тих пошукачів до банди такого собі Аслана — казав Вольдек, неприємний тип, готовий на все задля грошей.

— А Вольдек твій — то просто втілення чистоти й законослухняності! Господи, все так заплуталось!

— Розплутаємо. Нам зараз треба рухатись одразу у двох напрямках. Нейтралізувати Курта і знайти своїх.

— Гадаю, загальний напрямок один.

— Можливо. А з татком я сама перетру питання.

— Усе ясно. Труну можна замовити у Скапа, на 42-й Східній вулиці, там пристойно й недорого. Вінки якого кольору йому сподобаються, як ти гадаєш? Думаю, лілеї будуть недоречні…

— Гадаю, троянди, бажано червоні. А втім, до цього, може, не дійде.

— Але куди нам тепер?

— Тут можна почекати, подумати. А ще краще — взяти язика, — вона зловісно посміхається. — Я тобі не казала? Я добре вмію ставити питання.

— Тобто ти катуєш полонених?

— Можна й так сказати. Так, саме катую. Є купа способів зробити людині нестерпно боляче, але при цьому не пошкодити нічого важливого, і це може тривати досить довго — якщо підійти з розумом. Так довго, що розколеться навіть сліпоглухонімий, розумієш?

— Це без мене.

— Авжеж. Хто б говорив! Усі ви однакові — чистенькими хочете лишатись, і на хрін сісти, і рибку з'їсти! А не виходить так, розумієш? От не виходить, сама багато разів намагалася, все дарма. Закон джунглів такий: або ти, або тебе. Розумієш, усе це просто така гра, але правила завжди однакові. У кожного свої, але загалом — однакові.

— Філософія. Краще поміркуймо, хто б міг поділитися з нами враженнями.

— Гадаю, Аслан, власною довгоносою чорнопикою персоною.

Ми перезираємось, і я розумію, що зараз ми нарешті маємо щось спільне. І це спільне десь сидить, заливає сливу. І я, мабуть, знаю, де.

— Тут є такий собі ресторан. «Кристал» називається. Гадаю, наш красень сидить саме там.

— Показуй дорогу. Я за кермом.

— Чого це ти?

— Бо я вже тут сиджу.

— Але мені простіше їхати самій, ніж командувати тобі.

— Торі, я за кермом.

Чорт із тобою, Бартон. Хай тобі чиряк на заду вискочить. Я поки що погоджусь із тобою, а там видно буде.

— Отут.

«Кристал» — паскудна діра, та для такого містечка, як Нікополь, — просто знахідка. Це певний бренд, під яким товчуться повії, злодії, рекетири, аферисти та інші порядні люди. І, зрозуміло ж, типи на кшталт Аслана саме тут з'ясовують, хто з них є більшою купою лайна. Он він сидить, смердить на весь зал, стіл накрили, як у Грузії, — ще б пак! Самі чорнопикі навколо, потолоч, понаїжджали, псують повітря і взагалі. У Штатах не люблять негрів і мексиканців, а тут маємо цих — невелика різниця, та якщо вибирати між неграми й кавказцями, то