Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

— Здобрієгвш, як пуствты пару з рота! — Із кулішем парують казани,

Списом владати дід навчає внука.

А вже на троні десь цариця-сука Залізнякові ладить кайдани.

* *

*

Його вели в кайданах до Сибіру,

Коли спіймали люті царські пси.

Неси, Максиме, свій тягар, неси Свій ревний біль, як рани понадміру.

Твої брати ще‘не: згубили віру,

Гзаиах вояі, й- гостру мету тсоєи, —

Ще в Гонти з тіл а виріжуть паси Й заплаче Кодня в ніч багряно-сіру,

Метуть сніги,' гуде сибірська мла*

І ниють руки, і пече хула,

З’ятришш>серще буйне та> гаряче,.

Але й^Сибір, що-тучами висить,

Твою жагу не в силі погасить,

Твій гордий зір, могутній Залізняче!

* *

*

І знову крик, і січа, і луна,

Через віки відлунюють гармати. Заходь, залізне -ймення Богуиа,

У наше коло подвигу і втрати.

Уже горять шляхетські чорні грати, Як знак мети, не пом-щені сповна,

Біля Богдана, ^в-сяйвгзтмеиа,

Твоя рука завзяття і розплати.

І карий зір, напоєний снаги,

Обводить раду. Мовкнуть вороги,

КОЛИ Богун И і Д'В ОД ИТЬ'С'Я1 'ПО во лі,

Перед полки виходить до воріт, Летить, і креше, і втирає піт,

Свій люд-і край рятуючи з-неволі!

* *

*

Сваволя й гніт в'ялили-край-журбою, Скорили душу сюзи-і нуда.

Пізнай людей, пізнайся сам собою,— По Україні йде Сковорода.

Сакви легенькі і легка хода,

І зустрічі з кріпацькою юрбою —

Мов крин цілющий після градобою, Коли веселка сходить молода.

Ціпок дзвенить, сіряк не давить плечі! І мудрості ясні, і темні речі Хвилюють серце чуйне, як дитя,

Зросте зерно і вкриє темні гони,

І все минеться — суєта .й прокльони, Але правічне дерево життя!

* *

Не поклонявсь оздобі царських врат,

Ні вівтарям, ні готиці в оздобі,

І лаяли святоші вузьколобі Його пісень премудрогожий сад.

Іди вперед і не вертай назад,

В труді — мета, іще — в земній подобі, В мужицькій хаті більший злюб і злад, Чим в орденах царевих преподобій.

Так жив мудр.ець, без лестощів і прав,

І грішний світ ловив, та не спіймав Його душі, повитої нуждою.

Та за літами не згубився слід,

І виспіває* і повніє плід,

Посаджений вночі Сковородою.

* *

*

Чекав добра на вибиті лани І не хилився від гіркої днини,

Бо дух шукань не знає самотини І мислі злет не знає сивини.

Вертався на Вкраїну з чужини Із орлім серцем, з поглядом дитини,

У панськім зорі бачив чорні кпини, -У титлах біблій — вогнища вини.

Вона жила в безхлібку, в крихті солі І на губах кріпацької неволі,

У брязках пут, у зморшцай чола,

Лани хрестила сірою бідою І тільки з ним ніколи не жила,

І гнулась перед ним, Сковородою.

* *

*

Не віддзвеніли повені блакитні,

Не відшуміла спогадів ріка,

Про Василя, поета Чумака

Снують поему грози середлітні.

Він сам, як березень, у дні новітні Зашюменів жагою юнака,

На кремінь крицю кидала рука,

І раб — не раб, де обрії всесвітні.

Ведуть на допит юнака вночі. Білогвардійські шлюхи і сичі,

І він, як березень, іде в закові.

Та Україна помстою горить,

І наближає волі віщу мить,

І стеле шлях безсмертя Чумакові.

* *

*

І стеле шлях безсмертя Чумакові. Народ мій любий, мій гарячий біль. Підводяться від Ічні', з темних піль, Його надії квіти пурпурові.

І каламуть, і котики шовкові Весни повив зєленобуйний хміль.

То Чумакове серце в рідній мові Несе життя трагедій і весіль.

І гомонить, як у листві дерева,

Його натхнення повінь березнева.

Не для журби, не для важкої страти

Весну і щастя креслила рука.

І заздрять доморобні Герострата2 Дзвінкоголосій славі Чумака!

Встають мої світанки корчуваті, Життя, і праця, й помисли мої, Зростає внук, йому на рученята Кладуть дарунки сиві солов’ї:

Краплину щастя, роси небагаті, Дубів дихання, й сині ручаї,

І вікові мелодії свої,

Ті ж солов’їні. В горі і на святі.

Бо ж '.«просте, ішомужніє.ваук,

І візьме.слово, пане зброю з:рук В старішого і' старшого, по-зброх;

Бо пісня — то іне забавка,пуста.

І слово розпашить свої уста На клин і і труд Вкраїни молодої!

*

*

Крізь вечори,імов.корінь,.у-.С:аду,

Я повернусь до отчого .порогу,

Високих туч вітаючи облогу І росиий лист, що віє по сліду,

Обличчя вмию, хліб і сіль знайду, Візьму атораду, 'стриману 'і-отрогу,

(І *ку®»х«зиів фовжевренуїорду,

Мою надію і мою .підмогу

Та й знову в путь. Прощайте, теплі віти! Не дай же і бог в самотині старіти І квіт >ї евіт' цінити в -півціни,

Ве'загубяю і >не гамалю 'просторінь, Бентежну (душу 'виверну, мов/корінь,

І пропалю вогнем до глибини.

ІЗ ЦИКЛУ

«СОНЕТИ синього квітня»

Яя *

Я:;

Отак собі гарненько сам посиджу,.

Із молодим' дубком-погомоню,

Позичу в> хмар вечірнього'вогню Та привітг'аю'прохолоду свіжу;'

Синьовіконну-побудую хижу Моїх надій’ і*двері відчиню;

Нехай заходять мудрі па бЬріпо І'молоді, як цвіт, навдивовижу.

Усім тут буде-місце і'привіт, Хліб-сіль, вода і; світанковий'світ, Шовки небес і сині очі квітня,

І правди жар приляже на серця,

Аж поки втому прожене з лиця На обрії зоря моя досвітня.

*

*>

Вона стоїть і стожарииця; вночі;

Над милою, принишклою, землею,

По ній дорога снилась Галілею,

По ній знаходять поле сівачі:

Глибоких плес нуртовані ключі Одним диханням з’єднані із нею, Колись вона світила'нам траншею,

В багрець, важкий вбирала тягачі.

Тепер пливе'над молоденьким житом, Над пережитим і колись прожитим В промінні первозданному. А я

Хотів би хоч на мить її здогнати,

Але втікає обрій сивуватий,

Фата моргана. Вигадка моя.

« *

*

У квітні моложавіють діди, Вдивляються у траси під зенітом,

І зморщок біг, і ран старих сліди Розгладжуються сонцем соковитим.

Блискоче зір, як плесо перед літом, Двожильні руки пнуться на труди:

Чи яр-пшеницю сіяти в ряди,

Внучат із школи стрінути привітом,

Чи спогадом вести свої літа,

Де мудрості не збила суєта,

Мов росну квітку грозове світання.

А ніч заходить повагом з полів,

І гнеться сад, важкий від солов’їв, Нагадуючи юність і кохання.

* *

Ж

Черлений день, мов кутий у зброярні, Красує неба золоті щити,

Біжать зелені вруна у світи,

Квітневих далей обриси примарні.

Димлять, снуються ватри незугарні,

Де жовтолистю в попіл перейти,

З гармонії тепла і чорноти Постане квіт і парості прегарні.

Все оживає, міниться, тремтить. Бруньками пружно тягнеться в блакить 1 смокче сік багряними устами.

ї сивий дуб від жару розімлів,

А ген бринять