Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Він не думав і не вирішував — просто кинувся до розколини, перш ніж розум усвідомив те, про що сповістили очі.

Тольґа побіг навперейми. Килич завив, стрімко шугнувши до жертви, — і Кара відчув, як уздовж хребта вогнем спалахнула тонка лінія. Вже за мить його хламида поважчала й прилипла до спини, у вухах задзвеніло. Він влетів у розколину, добряче вдарившись плечем об гострий край каменя. Його розвернуло, жбурнуло у протилежну стіну, Кара відштовхнувся, викрутився й почав пробиратися вузьким проходом, затісним, щоб ним бігти. Тольґа, деручи свій і так благенький одяг об виступи, протискувався слідом. Він сапав тяжко й хрипко, наче дракон, що кожним видихом вивергає полум’я. Руку із шаблею він випростав уперед — здавалося, криця дзвеніла об камінь майже над вухом Кари.

І тоді тріщина раптово роздалася. Кара випав у суцільну темряву печери, гепнувшись на тверду, всіяну гострими камінцями підлогу. Затхле повітря смерділо сечею та калом. Хлопець підхопився й побіг, не розрізняючи в пітьмі навіть власних рук. Десь позаду ввалився в печеру Тольґа, застиг, дослухаючись. Наступної миті Кара врізався в стіну — так, що аж скрикнув. Завмер, нажаханий — за спиною пролунав тихий смішок Тольґи.

Хлопець почав обережно пробиратися вздовж стіни — ледь торкаючись її пальцями, намагаючись рухатися нечутно. Його переслідувач також зачаївся — печера занурилася в тишу, таку ж важку та мертвотну, як і темрява.

«Тут лише один вихід, — раптом зрозумів Кара. — Тольґа про се здогадався і чекає там на мене».

Він ішов, обмацуючи стіну в сподіванні знайти бодай якусь щілину. І тут нога його спіткнулася об щось безформне й важке.

Тканина. Плащ чи ряса…

Кара закляк на місці. Він відчував, що в печері є хтось іще, і відчуття це проповзло шкірою, наче великий холодний слимак. Сморід випорожнень став нестерпним…

…а вух торкнувся легкий шурхіт босих підошов.

Кара завмер, намагаючись вгамувати часте дихання, що в тиші здавалося оглушливо гучним. Та цього разу він почув сапання — хтось із шумом втягував повітря, принюхуючись, наче пес. Потім ці звуки раптом урвалися. В темряві Карі марилася згорблена постать з довжелезними руками, зовсім гола. Широко розплющені очі спалахували в темряві ядучо-зеленими вогниками. Нижня щелепа відвисла, опухлий, чорний язик вивалився назовні, вкритий гнійниками та язвами.

Сапання повторилося, потім почулися кроки — обережні, скрадливі. Трохи далі шерхнули об каміння підошви Тольґи.

Карі подумалося, наскільки ускладнилася тут загадка пресвітерії Аджени. В’язень, отрута й волосина — кожне тут мало власну волю, і разом з тим майже незмінними залишалися початкові умови. Неможливо було передбачити, що вчинить мешканець печери: нападе на Кару або на Тольґу чи спробує втекти? Що зробить Тольґа — кого вразить першим? Безліч комбінацій раптово склалися у Кари в єдине сплетення, немов він одразу почав переживати декілька життів. Він відчував, як потвора стискає чіпкі, холодні пальці на його горлянці, а Тольґа розрубує його від плеча до паху. Бачив, як водночас із тим почвара стрибає з пітьми на Тольґу, роздираючи тому горло чорними поламаними зубами. Як він, Кара, стоїть, заціпенілий від переляку, і відчуває холодну крицю, що пробила його груди й застрягла в ребрах… Сотні варіантів майбутнього сплелися в один-єдиний, багатогранний, як імператорський діамант.

Знову почулися кроки: уривчасті та тверді — Тольґи та ковзаючі й невиразні — почвари. Кара сахнувся туди, де, як йому гадалося, був вихід. Килич рубонув темряву, і та вибухнула виском, верескливим і бридким, просто в обличчя хлопцю.

Він врізався у два сплетені тіла, штовхнувши їх на підлогу й сам опинившись зверху. Ядучий сморід вдарив у ніздрі, очі засльозилися. Чіпка кістлява рука стиснула Карову гомілку. Хрипко загарчав Тольґа, чимдуж пручаючись під вагою двох тіл. Кара рвонувся, сповз убік. Рука розчепірилася, страшне виття луною відбилося від туфових стін — вібруюче, надломлене. Глухий удар — і два сплетені тіла розпалися, живі згустки в неживій пітьмі. Один — зіщулений, що стелився землею, стрибнув на другого, знов зчепившись з ним в єдиний клубок.

Кара навкарачки поповз геть, аж раптом його долоня намацала щось холодне й пласке — шаблю. Пальці дісталися руків’я, обхопили його. Клинок брязнув об камінь.

Придушений скрик наче належав Тользі. Кара озирнувся — і зрозумів, що може розрізнити обриси ворогів. Розколина була просто за ним, і слабкого світла, яке пробивалося крізь неї, вистачило, щоб звиклі до темряви очі угледіли дві рухливі постаті. Вони, мов коханці, стискали один одного в обіймах — тільки руки їхні тиснули на обличчя, намагалися зламати шию, вичавити очі. І знову Кара побачив, як вони розділяються на безліч копій самих себе, що існують одночасно в тому ж самому просторі — лишень тепер це відчуття було не передбаченням, не різноманіттям можливих наслідків, але вже існуючими результатами, часткою яких був і сам Кара.

У двадцяти трьох випадках його вбивав килич Тольґи, в дев’ятнадцяти — роздирали нігті та зуби монстра; в одинадцяти монстр убивав Тольґу раніше, ніж Кара встигав проминути розколину, хапав його й затягував назад до печери, де вичавлював очі твердими чорними нігтями великих пальців. Тольґа легко роззброював безпорадного хлопчака та розтинав його обличчя відібраною шаблею. Почвара гачкуватими пальцями-пазурами роздирала черево Тольґи й витягала слизький жмут кишок. Тольґа трощив кадик чудовиська, і воно блювало чорною булькітливою кров’ю. Кара рубав важкою шаблею почвару, що жадібно вгризалася в пошматовану горлянку ченця. Сотні варіантів, які взаємно виключали один одного, злилися докупи, засмоктавши розум Кари в протиприродний, задушливий вир.

А темрява печери над ними складалась у фрагменти велетенських фігур, що рухалися нізвідкіль у нікуди, фігур, чужинних людській логіці та розумінню.

IV. Яхцзи

— Ні, ні, ні! Не ти ведеш лінію! Ти маєш дозволити лінії вести тебе!

Деренчливий, надламаний голос дратує Ебру. В неї нестерпно болить голова, в якій — жодних думок. Вона безтямно дивиться на затиснений у пальцях різець.

Зіщулений, висхлий чоловічок витанцьовує навколо неї. Його довгі тремтливі руки схожі на лапи великого птаха — бусла або чаплі. Вони такі ж незграбні, невправні та зморщені. Шкіру кольору палісандра вкривають десятки глибоких шрамів, подекуди застарілих, подекуди й досі незагоєних. Сухожилки мізинця та безіменного пальця на правій руці, вочевидь, перетяті — обидва підігнуті й не повторюють рухів решти пальців. Чоловічок вдягнений у коротку, до середини стегон, туніку-безрукавку, підперезану конопляною мотузкою. З голови