Читати книгу - "Лист до короля"

У торбах вони знайшли хліб, пляшку вина й гаманець з декількома срібляниками.

— Доречно, — зауважив Паккі. — До вподоби мені цей намісник. Дивно, як перше враження від людини буває оманливим.

— Еге ж, — не одразу відгукнувся Тіурі. — У мене до намісника таке ж було із Сірими Лицарями.

Юнак був у доброму гуморі і навряд чи міг собі уявити, що їх ще можуть чекати труднощі.

Паккі також почувався піднесено і почав весело виспівувати, щойно вони рушили далі. Він співав пісню за піснею, що врешті-решт перетворилися на мелодію без слів, якої Тіурі не знав. Це звучало чудово: спер-шу швидко, потім повільно, іноді завзято й наприкінці тихо і загадково. Паккі наспівував цю мелодію знову й знову, щоразу змінюючи. Нарешті він знайшов варіант, який, здавалося, сподобався йому найбільше. Він поглянув на Тіурі й запитав тихо:

— Знаєш, що я співаю?

— Ні.

— Мелодію до слів, які відомі лише нам з тобою. Їх не можна вимовляти вголос. Співай — подумки — зі мною разом.

Паккі знову почав наспівувати, і тепер Тіурі також помітив, що незрозумілі слова листа можна було проспівати на цей мотив. Невдовзі й він почав мугикати під ніс. Так, наспівуючи, в’їхали вони до лісу Інґевелла.

Ліс цей не був подібний до жодного з тих, які Тіурі будь-коли доводилося бачити. Трава була зеленіша, дерева — розлогіші, а плющ, що їх обвивав, — красивіший, ніж будь-де. Дорогу вкривав щільний пружний мох. Але надзвичайним було те, що скрізь цвіли квіти: вони росли на узбіччі, на стовбурах дерев, гронами звисали з гілля.

За годину чи дві хлопці побачили трьох чоловіків у зеленаво-брунатному одязі, що відпочивали узбіч дороги. Біля них лежали оберемки свіжозрізаних квітів.

— Добридень, хлопці! — гукнув один із них. — Ви занадто швидко їдете!

Друзі притримали коней.

— А що таке? — поцікавився Паккі.

— Вам подобається цей ліс?

— Це найгарніший ліс з усіх, що я бачив, — відповів Паккі.

— І це єдина точна відповідь! Але в лісі Інґевелла не можна поспішати. Ми цього не любимо. Злізай з коня, ляж на травичку, послухай, як цвірінькають пташки. Та візьми з’їж яблучко. А може, хочеш сливок? Чи дикої вишні? Нема на світі плодів смачніших, аніж плоди Інґевелла. Королю смакують вони найліпше.

Друзі зіскочили з коней — настав час перепочити. Вони прилягли на траву і поласували смаколиками.

— Як же це чудово, — зітхнув Паккі.

— Чужоземці? — запитав чоловік.

— Так, — кивнув Паккі.

— Хочемо подивитися вашу країну, — додав Тіурі.

Чоловіки це бажання схвалили і почали розпитувати хлопців, звідки вони й де вже побували, а потім заходилися розповідати про свою країну, зокрема про Інґевелл.

— Вам треба було приїхати сюди під час Свята квітів, — мовив один із них. — Коли всі прикрашають себе квітами, гуляють лісом, співають і танцюють, а надвечір ми збираємося біля озера Інґевелл, на честь якого названо наш край. Ми катаємося на човниках і кидаємо одне в одного квітами, що пливуть по воді, вкриваючи озеро.

— Але цьогоріч Свята квітів не було, — сумно проказав другий, — бо лицар Андомар у від’їзді. Він править цією місцевістю. Такого, як він, більше у світі немає! Він поїхав на початку року, король послав його до Евіллану. Це небезпечна країна, вам краще туди не їхати.

— Ми хочемо укласти мир з Евілланом, — перебив його третій. — Тому король надіслав туди своїх найкращих лицарів. А Андомар у всій країні неперевершений!

— Але він ще не повернувся, — завершив той, хто почав розмову.

Усі замовкли.

«Чи побачать коли-небудь ці добрі люди свого пана, — подумав Тіурі, — чи зможе він знову відзначати з ними Свято квітів?»

Він підвівся і сказав, що їм пора.

— Уже? Куди ви так поспішаєте?

— Хочемо дістатися трактиру засвітла, — пояснив Ті-урі. — Того, що зветься «Перша ніч».

— Найліпше спиться просто неба, але «Перша ніч» — теж добре. Він розташований у селі, що на Інґевел-лі. Тримайтеся цієї дороги — і вона сама приведе вас туди.

Друзі попрощалися. Далі їхали мовчки.

Тіурі досі думав про лицаря Андомара, з яким не був знайомий, але той був другом лицаря Едвінема. Юнак раптом зрозумів, що за спокоєм і щастям цього прекрасного краю криються страх і занепокоєння. Він запитав себе, що означатиме для жителів цієї країни важлива звістка, яку він, чужоземець, везе їхньому королю.

Майже зовсім стемніло, коли хлопці дісталися поселення, яке теж називалося Інґевелл і прилягало до західного краю лісу, оповиваючи озеро. Саме озеро тихо й загадково виблискувало у надвечір’ї. Попід берегом росли білі водяні лілії, і це було трохи схоже на Свято квітів. На півдні над деревами височіло кілька гостроверхих веж; пізніше юнаки дізналися, що то був замок лицаря Андомара.

Трактир вони знайшли швидко. Це був великий трактир, єдиний на все поселення. Хазяїн прийняв юнаків дуже привітно, подбав про їхніх коней і пообіцяв дати двох свіжих, аби вони могли продовжити свій шлях.

— Вам пощастило, у мене лишилося двоє добре від-почилих коней. Але кращого коня я вже дав гінцеві, що сьогодні прибув зі сходу. Він посланець, скаче до Унавенстадта.

«Посланець із Данґрії», — подумав Тіурі й поцікавився:

— І коли ж він виїхав звідси?

— Він приїхав десь о четвертій. Поїв, трохи перепочив. А виїхав, мабуть, близько сьомої, тобто вже понад годину тому.

Трактирник запитав хлопців, що їм подати.

— Байдуже, — відказав Тіурі, — аби не надто дорого. У нас грошей небагато. Зараз я вам покажу, скільки ми зможемо заплатити.

— Не переймайтеся, — заспокоїв хлопців хазяїн. — Ви прибули на конях королівського намісника Райдужної річки — Ардіана, тому ласкаво просимо; і тут ви отримаєте все необхідне, навіть якщо вам зовсім нема чим платити. Я й кімнату надам, щоб переночувати. Мандрівники, які приходять з тієї переправи, завжди на першу ночівлю лишаються тут — мій трактир тому так і називається.

Друзі насолоджувалися вечірньою трапезою. Мешканців, окрім них, було небагато: якийсь самотній подорожній та кілька селян. По вечері дружина хазяїна відвела їх до кімнати.

— Як приємно, — зітхнув Паккі, розкинувшись на пістрявій клаптиковій ковдрі. — Не уявляєш, як я втомився. Відчувається, що я весь день провів у сідлі. Нарешті можу простягнутися на ліжку й солодко поспати на животі. — Він голосно позіхнув, поглянув