Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Але в твій перший день я таксамо скажу, шо принадність влади тобі слід буде вивчити ще до того, як ти виростеш більший, бо це та річ, яка відділяє чоловіків від хлопчиків, хоть і не так, як це уявляють більшість чоловіків.

От і все, шо я тут напишу. Посторонні очі, і таке інше.

Ой, синку, в світі так багато див. Не давай нікому переконати тебе в іншому. Так, життя у Новому Світі важке, я це навіть тут перед тобою визнаю, бо раз уже я почала це всьо записувати, то маю писати чесно, такшо я визнаю, шо мало не впала у відчай. Ситуація в поселені, певно, складніша чим я зараз можу пояснити, і є речі, які ти сам вивчиш, і то скоро — подобаються вони мені чи ні. У нас були проблеми з їжею, і з хворобами, і дуже важко було навіть до того, як я втратила твого та’ і майже здалася.

Але я не здалася. Я не здалася через тебе, через мого прекрасного, прекрасного хлопчика, мого дивовижного сина, котрий може зробити цей світ кращим, котрого я пообіцяла ростити тільки в любові і надії, і котрий, клянуся, побачить, як цей світ стане кращим. Я клянуся.

Бо коли я перший раз взяла тебе на руки нині зранку, і погодувала тебе зі свого власного тіла, я відчула до тебе так багато любові, шо вона мені майже здавалася болем, я так ніби я ледве би змогла витримати ще хоть секунду.

Але то — майже.

І я співала тобі пісню, яку мені співала моя мама, а її мама співала їй і так далі…»

І тут, на диво, Віола співає.

Реально співає.

Моя шкіра стає гусяча, в грудях болить. Вона, певно, чула всю мелодію в мене в Шумі, і ясно шо Бен її співав, і от ця пісня, викочується просто з її рота як перегук дзвонів.

Голос Віоли перетворює світ на голос моєї ма’, котра співає пісню.

Якось рановранці, коли сонечко вставало,

Чув я, як дівчина в долині співала,

Не покидай мене, не залишай мене,

Як тобі духу мене кинути стало?

Я не можу дивитися на неї.

Я не можу дивитися на неї.

Я притискаю руки до голови.

— «Це сумна пісня, Тодде, але є в ній і обіцянка. Я ніколи не залишу тебе, ніколи не покину тебе, і я обіцяю це тобі, аби одного дня ти пообіцяв це іншим і це була правда.

Ех, Тодде! Ти оце плачеш. Це ти плачеш у колисочці, прокинувся після свого першого сну свого першого дня, прокинувся і відразу почав кликати світ до себе.

Такшо на сьогодні я відкладу письмо.

Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Віола замовкає і залишається тільки річка і мій Шум.

— Тут є ще, — через деякий час каже Віола, коли я так і не піднімаю голову, а вона просто гортає сторінки. — Тут ще дуже багато, — вона знову дивиться на книжку. — Прочитати тобі кінець?

Кінець.

Прочитати останнє, шо моя ма’ написала мені в останні дні перед тим як…

— Ні, — швидко кажу я.

«Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Навіки в мому Шумі.

— Ні, — знову кажу я. — Давай це наразі буде кінець.

Я оглядаюся на Віолу і бачу шо її лице таке саме сумне, як мій Шум. Її очі вологі, підборідя тремтить, лише трошки, лише легеньке тремтіня в світанковому сонці. Вона бачить шо я дивлюся, відчуває шо мій Шум слідкує за нею, і вона відвертається лицем до річки.

І тут, у цьому ранкові, у цьому новому сході сонця, я дешо розумію.

Я розумію дешо важливе.

Таке важливе, шо коли світанок остаточно приходить, я мушу встати.

Я знаю шо вона думає.

Я знаю, шо вона думає.

Навіть подивившись на її спину, я знаю шо вона думає і шо відчуває і шо відбувається всередині неї.

З того, як повернуте її тіло, як вона тримає голову і руки і книжку на колінах, як ціпеніє її спина, коли вона це всьо чує в мому Шумі.

Я можу це прочитати.

Я можу прочитати її.

Бо вона думає про то шо її батьки також прилетіли сюди з надією, як і моя ма’. Вона думає, чи надія в кінці нашого шляху така сама облудна, як і та, шо була в кінці шляху моєї ма’. Вона бере слова моєї ма’ і вкладає їх в уста своїх власних ма’ і та’, і чує як вони кажуть шо люблять її і шо скучили за нею і бажають їй усього на світі. І вона бере пісню моєї ма’, і вплітає її у все навколо, аж поки вона не стає її власним сумом.

І це їй болить, але це добрий біль, але він однаково болить, але він добрий, але він болить.

Їй боляче.

Я знаю це всьо.

Я знаю шо це правда.

Бо я можу читати її.

Я можу читати її Шум, хоть у неї нема Шуму.

Я знаю, хто вона.

Я знаю Віолу Ід.

Я підношу руки і беруся за голову, аби втримати то всьо всередині.

— Віоло, — шепочу я нетвердим голосом.

— Я знаю, — тихо каже вона, міцно обнімаючи себе руками. Не дивлячись на мене.

І я дивлюся, як вона сидить там, як дивиться через річку і ми чекаємо, поки повністю засвітає, і кожен із нас знає.

Кожен із нас знає другого.

39. Водоспад

Сонце підбивається в небі, а річка гучна, а ми дивимось на той берег і тепер бачимо, як вона біжить у кінець долини, плюючись піною і нуртуючи.

Віола ламає закляття, яке запало поміж нами.

— Ти вже знаєш, що в нас буде попереду, правда? — каже вона.

Вона дістає бінокулі і дивиться вниз по течії. Сонце встає над краєм долини. Їй приходиться прикривати лінзу рукою.

— Шо там? — кажу я.

Вона натискає на одну-дві кнопки і знову дивиться.

— Шо ти бачиш? — питаюся я.

Вона передає бінокуль мені.

Я дивлюся вниз по ріці, дивлюся на буруни, на піну, аж до…

Аж до кінця.

За пару кілометрів річка просто закінчується.

— Ще один водоспад, — кажу я.

— Він ніби більший за той, що ми бачили з Вілфом, — каже вона.

— Дорога якось його обійде, — кажу я. — Такшо хай він нас не турбує.

— Я не про це.

— А про шо?

— Я про те, — каже вона, трошки хмурячись від моєї нездогадливості, — що біля настільки великого водоспаду просто не може не бути міста. Якщо вже ти вибираєш місце для першого поселення десь на цій планеті, то долина біля підніжжя водоспаду з чудовими родючими землями та готовою водою — вона з космосу виглядатиме ідеально.

Мій Шум трошки голоснішає — але тільки трошки.

Бо хто би міг подумати?

— Притулок, — кажу я.

— На що завгодно закладаюся, ми його знайшли, — каже вона. — Закладаюся, що коли ми підійдемо до водоспаду, то