Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

відрощувало хвостів, але факт залишається фактом: на місці було все, аж до останньої волосинки, все — окрім хвоста! З наукової точки зору цілком зрозуміло, чому він виявив відсутність хвоста саме тоді, коли спробував уклонитися: справа в тому, що, крім усього іншого, хвіст, як вважає наука, допомагає тваринам зберігати рівновагу. Тож не дивно, що виведений із рівноваги Ріпічип так розхвилювався, що, забувши про присутність коронованих і некоронованих осіб, закрутився на місці, наче його вжалила оса. Спочатку він спробував розгледіти хвіст через плече, потім зазирнув під пахву, потім знову через плече — цього разу вивернувши голову, як тільки міг. Але при цьому його розвернуло вбік, і тому він, звісно, нічого не побачив. Тоді Миш спробував повернути голову ще далі, хоч це і неможливо, але його знову розвернуло, і знову з тим самим успіхом. Тільки тричі обернувшись навколо себе, він нарешті усвідомив усю правду — жахливу правду!

— Я… глибоко… вражений, — нарешті вимовив він. — Я так вражений, що мені бракує слів! Я змушений просити вашу величність про поблажливість до його покірного слуги за те, що з’явився перед вами в такому непотребному вигляді… без хвоста.

— Я б сказав, що відсутність хвоста анітрохи не псує твій вигляд, малюче, — зауважив Аслан. — Без хвоста тобі навіть… гм… більше личить!

— Не втішайте мене, ваше величносте, — гірко зітхнув Ріпічип, — краще допоможіть, будь ласка! Ваша величносте, — звернувся він до Люсі, — ну зробіть-но щось!

— А навіщо, власне, тобі хвіст? — поцікавився Аслан.

— Сір, — скинувся Ріпічип, — без хвоста я, звичайно, зможу і їсти, і спати, і навіть віддати життя за свого короля! Але хвіст — це така річ… це честь і слава кожного мишеняти!

— Вибач, малюче, та чи не занадто високо ти ставиш свою честь? — суворо спитав Аслан. — Чи не забагато ти про неї думаєш?

— О, найвеличніший із великих королів, — насупився Ріпічип, — нехай буде мені дозволено нагадати вашій величності, що ми змушені не лише постійно думати про честь і гідність, а ще й нагадувати про них іншим. А інакше… інакше мало не кожен, кому дозволяє зріст, відточуватиме на нас свою недоречну дотепність. Погодьтеся, що, при нашому і без того малому зрості, спускати з рук приниження — то вже занадто! Тут хочеш не хочеш доводиться вживати заходів, аби ніхто і думати не смів про те, щоб відпустити якийсь недоречний жарт щодо мишоловок чи сиру, або воскових свічок — а інакше насмішнику доведеться познайомитися з моєю рапірою, навіть якщо він найвищий бовдур у Нарнії! — Він кинув на велетня нищівний погляд, та Бурелом навіть не зиркнув у його бік, бо до нього заледве доходив смисл навіть людських розмов, не кажучи вже про мишачий писк у нього під ногами.

— Та-а-к, — протягнув Лев. — А чому це ваше військо раптом оголило шпаги? — здивувався він.

— А тому, ваша величносте, що з нашого боку це буде справжніми хвастощами — хизуватися хвостами, коли нашому ватажку відмовлено в цій честі, — відповів за всіх миш на ім’я Перепічип (він був заступником командира загону). — Ось ми і збираємося добровільно позбавитися хвостів, аби ніхто з нас не відчував себе скривдженим чи обділеним.

— Що ж, — зітхнув Лев, — ви мене переконали! Оце так дружба і самопожертва! Воістину, не шкодуючи хвоста свого! І не заради честі або слави, малий, а заради великої любові між тобою та твоїм народом, у тебе знову буде хвіст!.. Колись, дуже давно, миші надали мені неоціненну допомогу: вони перегризли ремені й пута, якими мене зв’язали на Кам’яному столі, — і хай ви забули про це, але саме тоді ви здобули в дар найбільший скарб, що ви нині маєте. Цей скарб зветься «мова». Але якщо для повноти щастя комусь потрібен ще й хвіст, — Аслан знизав плечима, — нехай буде йому хвіст!

Ледве він скінчив говорити, як Ріпічип уже тримався лапкою за хвоста і ніжно його гладив. Із дозволу Аслана Пітер посвятив Каспіана в лицарі ордену Лева, а Каспіан, у свою чергу, посвятив у лицарі ордену Трюфеліно, Тіквіка і Ріпічипа, а також призначив доктора Корнеліуса лордом-канцлером і затвердив ведмедя Соню в спадковому привілеї бути розпорядником лицарських турнірів. Із такої нагоди ведмідь навіть витяг із рота лапу і розкланявся, і всі вітали його дружніми оплесками.

Заморських вояків ввічливо, але рішуче провели через брід Беруни в місто, де їм дали пива з шинкою і посадили під замок. Заморці після зустрічі з деревами, а потім і Асланом, були б самі раді вирушити в місто, аби посидіти під замком у тиші і спокої, але, як виявилося, крім дерев, звірів і Аслана, вони боялися ще й води, тобто не звичайної води, а тієї води, що в дикій природі тече річками і струмками, тому вести їх убрід довелося мало не силоміць, так вони опиралися. Але нарешті з неприємною частиною цього довгого дня було покінчено, і почалася частина приємна.

Люсі, що зручно влаштувалася біля Аслана, раптом помітила, що серед дерев коїться щось незрозуміле. Спочатку їй здалося, ніби вони просто танцюють (вони й справді повільно кружляли двома широкими колами: одне — зліва направо, друге — справа наліво). Потім вона помітила, що вони начебто щось кидають у центр кожного з кіл: збоку здавалося, ніби вони заламували пальці або підстригали зайве волосся, але — як потім з’ясувалося — це вони обдирали сухі гілки та кору (що, звичайно, не завдавало їм шкоди, а навпаки, було корисним для здоров’я). Незабаром хмизу набралося достатньо на велике-превелике багаття, та ще й з чималим запасом. Тоді вперед вийшли четверо гномів і, повороживши з кресалами, підпалили багаття з усіх чотирьох боків. Вогники весело затанцювали по гілках, хмиз затріщав, загудів, заохкав — і гігантським смолоскипом угору злетіло полум’я. А коли полум’я вляглося, всі повлаштовувалися навколо багаття, а Вакх, Силен і менади завели свій танок.

Танок той не був схожий на плавний танок дерев по колу, та й танцювали вони ані задля краси, ані задля втіхи (хоча й не без того); утім, і танком те дійство назвати важко, бо то вже був не танок, а якась дика веремія, від якої, попри жар вогнищ, спиною пробіг холодок — принаймні саме таким здавався на погляд Люсі цей стародавній вакхічний танок достатку. І що довше — тим шаленішими здавалися рухи танцюристів. І в якусь невловну мить там, до чого торкалися їхні руки або де ступали ноги, починалася справжня гулянка. Просто з-під ніг забили фонтани, а з них посипалися