Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - Я дізнався, що у тебе є коханець, тому й подумав: чом би й мені не спробувати щастя?

  - Коханець? Ти про що?  

  - Про отого лицаря з вродливим, але нікчемним обличчям. Чомусь нерозумним легковажним жінкам подобаються саме такі – пусті красені.

  - Якого лицаря? Не розумію.

  - Як його звуть? Смішне таке ім’я... – задумався Іван Баба. – Здається, Гінча з рогами?

І реготнув власному жартові.

   Сонька спромоглася зберегти спокій.   

  - Лицар Гінча з Рогова – мій вірний охоронець. Тож нема нічого дивного, що його постійно бачать зі мною. Він супроводжує і охороняє мене, з наказу короля. Може, скажеш, що інші охоронці – теж мої коханці? – вона знову розреготалася.

  - Інші – ні, а цей – так, – посміхнувся Баба. – Я бачив, як однієї ночі він заходив у твої покої.

  - То й що з того? Іноді мої охоронці виконують мої накази.

  - Він вийшов від тебе години через три.

  - Ах, це! То ми просто грали в шахи! Поспитай у інших охоронців, я їх усіх час від часу запрошую до гри. Усі у замку знають, як мені подобається грати в шахи. Навіть сам король не вбачає у цьому нічого поганого.

  Даремно Іван Баба пильно вдивлявся в обличчя королеви. Вона навіть не здригнулася. Нічим не видала свого хвилювання. Він знову засумнівався. Гінча з Рогова теж казав про гру в шахи. Може, так воно і є?  

  - Це все, що ти хотів запитати? Сподіваюся, тебе задовольнила моя відповідь. Тепер можеш йти. Я стомилася і хочу спати.

  - Е, ні! Я так просто не піду! – заперечив Іван Баба. – Навряд чи мені ще раз випаде нагода побути з тобою наодинці. Ти ж у нас тепер королева – велика цяця. І за тобою постійно тягнеться довжелезний хвіст з придворних пань та лицарів.

  Він підскочив з ліжка і став навпроти Соньки. Високий і кремезний, тепер він дивився на неї зверху вниз. Схопив молоду жінку за тендітні плечі і промовив загрозливо:

  - Не вірю! Щось мені підказує, що Гінча з Рогова – насправді твій коханець. Хочеш, щоб я нікому не розповів про твій сором? Хочеш? Тоді стань моєю! Слухайся мене! І тоді я збережу твою таємницю.

  - Ніколи! – Сонька з викликом подивилася у його обличчя. – Ніколи я не зраджувала мого пана і чоловіка – короля Ягайла, і ніколи його не зраджу. І можу заприсягтися у тому, що кажу правду, перед ким завгодно. Навіть перед самим Господом Богом.

  Їй було лячно, хоч вона і прикидалася хороброю. Сонька боялася, що Іван Баба зараз накинеться на неї... На чудо вона не сподівалася, але чудо таки трапилося.

  З гуркотом відчинилися вхідні двері у її покої. І знайомий голос, голос Гінчі з Рогова, гукнув з порога: 

  - Ваша королівська милість, можете не хвилюватися! Я знайшов охоронців!

  Іван Баба він несподіванки опустив руки. Сонька блискавкою метнулася з опочивальні.  

  - Де вони були? – запитала вона, коли підбігла до Гінчі.

Обличчя королеви сяяло неприхованою радістю. Вона була врятована.

Гінча зніяковів:

  - Не смію сказати. Такі подробиці не для королівських вух.

Вона милостиво усміхнулася:

  - Кажи, не бійся. Я наказую тобі.

  - Вони валялися п’яними у замкових переходах, недалеко від людської. Я збудив їх копняками і погнав до казарми. Нехай проспляться. А замість них привів тверезих вартових, щоб королева ні на мить не залишалася без охорони.

  - Дякую, лицарю, – кивнула Сонька. – На щастя, мій двоюрідний брат зголосився побути зі мною, щоб нічого поганого не трапилося. Але зараз він може йти. Чуєш, княже Іване? – гукнула вона, обертаючись у бік опочивальні. – Повернулися мої охоронці. Небезпека більше не загрожує мені.

  Іванові не залишалося нічого іншого, як попрощатися і піти, наостанок кинувши на Соньку загрозливий погляд.  

  - Дякую за допомогу, мій вірний лицарю, – прошепотіла королева, швидким жестом торкаючись його руки. – Сам Господь Бог напоумив тебе повернутися вчасно.

  - Я завжди до ваших послуг, – Гінча по-солдатському похилив голову і вийшов.

  Залишившись наодинці, Сонька кинулася на ліжко. Тепер, коли небезпека залишилася позаду, її трусило, начебто у лихоманці.

  «Треба переговорити з князем Вітовтом і попросити його, щов він відіслав геть Івана Бабу», – подумала Сонька. І лише після цього змогла заспокоїтися та задрімати.