Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

— Що? — ошелешено спитав Велівера, не відразу зрозумівши, що дія блокувань накладених Меланою на п'яну подругу, мабуть, закінчилася.

— Ось ти де! — зраділа дівчина, об щось голосно спіткнулася, пом'янула дохлого кролика, а потім впала Юмілу на голову. — Капітан, ви такий гарний чоловік, хоч картину з вас пиши, — життєрадісно заявила, поки гарний чоловік намагався виплутатися з ковдри, не впустити при цьому дівчину на підлогу і не дати їй себе придушити. — А він мене не любить, — додала і наскрізь фальшиво схлипнула. — І не плачеться щось… Капітан, а давайте йому помстимось і подивимося які там стихії. А потім обов'язково про це йому розповімо.

Ковдру Велівера з себе таки скинув, хоча вона при цьому якось підозріло тріщала. Притиснув до себе Ліїн, яка почала гикати, але все одно намагалася обдарувати красеня-чоловіка пристрасним поцілунком, про що не забула заявити. Що тепер з нею робити, уявлення не мав, тому просто тримав, подумки обзиваючи поганими словами героя однієї цікавої книги. Йому п'яні жінки чомусь траплялися без гикавки, фальшивих ридань, поминань гада-нареченого, якоря, який потрібний, і спроб відірвати вуха.

Потім Ліїн завмерла, погладила капітанові потилицю, двічі гикнула і ласкаво, але невиразно заявила:

— А я теж вмію творити вогонь.

І різко притулилася долонею до широких чоловічих грудей.

Капітан смикнувся, згадуючи дітородний орган демона, з гуркотом звалився з ліжка і трохи полежав на підлозі, відчуваючи, як невидимий вогонь від місця дотику розтікається по тілу, а потім, здається, вбирається в нього. Потім Велівера кілька хвилин дивувався, що не смердить паленим волоссям і намагався поворухнутися, незважаючи на зведені від болю м'язи. А потім, поступово, біль пропав, схлинув, як морська вода з піску, котрий щойно облизала, і капітан розслаблено завмер, відчуваючи, як по м'язах замість болю розтікається щось схоже на блаженство.

А коли він, нарешті, сів і, створивши нормального світляка, глянув на нетверезу елану, готуючись сказати їй усе, що про неї думає, виявив, що дівчина спить, зворушливо підклавши долоню під щоку. Ще й усміхається уві сні.

— Прокляття, — пробурмотів капітан.

Почувався він навіть краще, ніж після лікування Мелани, і запідозрив, що Ліїн знову поділилася енергією. Просто не повільно і обережно, як минулого разу, а різко, вклавши цю енергію в удар долонькою по грудях.

— І що з тобою тепер робити? — спитав у дівчини.

Кудись її тягти він не міг. Здавалося, він зараз навіть ложку із супом не підніме. Звати Айдека на допомогу? Та безглуздо воно якось, простіше самому піти і нарешті виспатися в каюті елани, раз вона вирішила поспати тут.

— І що це за клятий ритуал? — спитав капітан, насилу через тремтячі пальці, натягуючи штани. — Теж ще, спокусниця. Ще б колодою по голові обігріла, як казкова лиходійка.

Хоча, треба сказати, спляча елана виглядала дуже спокусливо. І вона не гикала, не намагалася обірвати вуха і придушити, не несла якусь нісенітницю про якір, не жбурлялася енергією. Сопіла собі тихенько, виставивши на огляд ніжку.

— Прокляття, — пробурмотів капітан і зрозумів, що хоче негайно поговорити з Меланою. Тому що, або вона збожеволіла і повірила в казку про вічно юну чарівницю, що випиває силу і життя з чоловіків. Або у цій казці є частка правди, і Мелана знає яка. — І до чого там якір?