Читати книгу - "Вороги чи майбутні коханці, Mary Kons"

Через 4 дні

Невідомість...терпіння...страх. Думаю саме ці слова описують мій стан. Минуло три дні як мого брата із сестрою викрали. І попри роботу слідчого, котрий насолив уже всім партнерам і однугрупникам Макса, ми нічого не знаємо.Батьку більше нічого не писали, свідків немає. А час іде ...Я стандартно спустилася на низ де батько сидів на дивані. Попри те що він на вигляд спокійний, я бачила як кожного вечора він кружляє навкруг будинку від безсонні. Та й я спати не могла. Щойно закриваю очі зразу думаю про нього. З однієї сторони мене радувало, що ніяких новин немає. Тобто новини про знаходження тіла, або ж....навіть думати про це не хочу. А з іншої я бачила як слідчий, кожного разу як ми приходимо до нього, понурює погляд. Він не може знайти жодної зачіпки. Жодної. І це пригнічує ще більше. 

Я спустилася і сіла біля батька поклавши свою голову на його плече. Дениса не було в будинку. Віктор і Божена запропонували забрати його до їхніх батьків. Зараз і так все важко, йому не варто накопичувати цей негатив. 

- Поїхали?- спитала я батька.

Лідія сьогодні сказала що залишиться вдома. Вона цими дня така ж сама не своя як і ми всі. Батько в знак згоди піднявся і ми вийшли з будинку. І тут побачили як машина Макса заїжджає у браму. Моє серце почало швидше битися. Спогади, скільки разів Макс отак заїжджав нахлинули самі собою. А якщо...якщо він вже ніколи більше не приїде? Ні. Не можна так думати. З машини вийшов один з членів поліції.

- Захар сказав привести машину. Ми вже провели обшук. Як і очікувалося там нічого не знайшли. 

- Добре. Ми якраз у відділок їхали. Ти туди? Можеш їхати з нами. - сказав батько.

Той погодився і вже за пів години ми були у відділку. З Максом це було б точно скоріше. І хоча я інколи боялася його швидкості, але зараз мені не вистачало її. Того адреналіну, швидкості, його жартів і взагалі...його. Ми приїхали до відділку звідки як вітер вилетів Захар.

- Щось знайшли?- одразу ж вигукнув батько.

- Один з лісників повідомив про закинутий будинок. Сказав що він вже дуже старий але туди приїхали якісь люди. Ми їдемо туди. Він сказав що люди приїхали і майже одразу поїхали. Але перевірити треба.

- Ми з вами. - одразу ж сказала я.

- Це небезпечно.

- Ми їдемо. На власну відповідальність.- сказав батько.

Захар вагався але все ж сказав їхати за ними. І хоча вони просто летіли а не мчали, батько не відставав. І вже за 15 хвилин ми були на вїзді у ліс.

Всі вийшли з машин і ми зробили те саме. Захар роздав свої накази і ми покрокували за ним.

- Яка ймовірність що вони дійсно там?- спитав батько.

- Я не вірю в ймовірності. Вони там або , або їх немає. Лісник сказав що нині просто по малину ішов на засушку. Побачив машину прикриту листям і гілками. Навряд чи прості приїжджаючи заморочувалися і ховали б машину.

Ми помалу приближалися в невідомий напрямок, аж тут я побачила маленьку чорну хатинку. Вікна забиті дошками, але можливо мені просто здається але всередині горить світло. Захар руками вказав іншим щось, і ми помалу пробралися через дерева і перебігли до входу. Надія, що тут дійсно хтось є все зростала і зростала. Бо дошки на дверях були відбитими. Один з поліціянтів відкрив двері і різко зайшов всередину а за ним і Захар разом із нами.Тут було настільки темно, що здається нічого не видно. Захар вийняв телефон і почав світити. Потім я помітила спуск вниз і шарпнула його за руку. Він зрозумів натяк і покрокував туди. Сходи були крутими, і вели кудись в підземелля. Ми пройшли ними а потім коридором.

- Тут цілий таємний замок.- сказав Захар тихо.

Ми пройшли дальше і побачили двері з-за яких виднілися промінці тьмяного світла. Захар відкрив двері і я позаду завмерла. Два ліжка. Одне пусте а на іншій лежить постать. Через це легке світло нічого не видно. Захар посвітив на постать і я підскочила. Каміла. Слідчий підійшов до неї і на наш страх і ризик торкнувся до шиї, де мав би бути пульс.

- Тільки не кажуть що вона...-почав батько але його обірвали.

- Жива.

Він почав відвязувати її руки і всі інші шнури а тоді взяв на руки і поніс на гору.

- Ні до чого не торкайтеся. Тут можуть бути відбитки.- сказав Захар від чого ми з батьком алишилися стояти як і стояли.

Я озирнулася і побачила маленький столик. З надто великою кількістю уколів, скотчем і ...піджак. Я підійшла ближче. Але Захар повернувся.

-Давайте, виходимо. Щоб не замазати сліди.- сказав він а ми покрокували назад на верх.

Ми вийшли з будинку.

- Камілу один з коле повіз у лікарню. Нам потрібно буде взяти у неї свідчення, але це трохи пізніше. Зараз їдьте звідси. Колега проведе вас назад до машин. - сказав Захар.

- Дякую вам.- сказав батько.

- Ще зарано.

Ми пішли назад до машин а тоді батько подзвонив Лідії, а я притулилася лобом до шибки. Де ти, Макс?

***

Лікар повідомив, що з Камілою все гаразд. Якщо не брати до уваги перевтому та синці що залишилися від шнурів якими вона була звязана. Зараз ми ж сиділи в палаті. Каміла і досі спала, Лідія погладжувала її руку а батько ж тримав свою на плечі у Лідії. Захар зайшов у палату якраз вчасно, коли Каміла почала призходити до тями. Вона щось нерозбірливо бурмотіла.

- М....а.....к....с....- сказала вона протядно розплющивши очі.

Каміла почала махати головою в різні боки.

- Доню, нарешті тебе знайшли.- сказала Лідія і погляд Каміли сфокусувався на матері.

- Макс....де він?- спитала вона.

- Ми його ще не знайшли. - відказав Захар. - Я б хотів взяти у тебе свідчення, але якщо ти зараз не у формі я можу зачекати. Тільки недовго.

- Ні. Я...зі мною все гаразд.- відказала вона.

- Ти маєш якісь припущення хто вас викрав?- спитав батько.

- Ні. Він цілий час був у масці. І до мене близько не підходив. Але його голос...він незнайомий.

- Що відбулося? Ми бачили тільки уривок як вас приспали біля ресторану.

- Я отямилася, Макс був на іншому ліжку. Цей...чоловік колов йому щось.