Читати книгу - "Бенкет круків"

На свіжому повітрі було приємніше, особливо під Дареонові співи. Гребці «Чорного птаха» добре знали співця — він частенько грав для них за роботою. Він знав усі їхні улюблені пісні: і сумні — такі як «Висів там Чорний Робін», «Русалчині плачі» й «Моя пора осіння», і наснажливі — такі як «Залізні списи» й «Сім шабель сімох синів», і сальні — такі як «Вечеря міледі», «Квіточка» й «Пеґет — панночка прудка, панночка проворна». Коли він співав «Бурмило і дівиця мила», підспівували всі гребці, і здавалося, що «Чорний птах» летить понад водою. Мечник з Дареона був слабенький, пам'ятав Сем ще з тих днів, коли їх тренував Алісер Торн, зате голос він мав чарівний. «Грім на меду» — якось сказав про нього мейстер Еймон. А ще хлопець грав на лірі й на скрипці й навіть сам писав пісні... хоча Семові вони не дуже подобалися. Та все одно було приємно сидіти й слухати, хай скриня під задом була тверда й пощеплена — Сем навіть радів, що має такий дебелий зад. «Товстуни всюди за собою подушку носять»,— думав він.

Мейстер Еймон теж надавав перевагу палубі: кулився під горою шуб і дивився на воду.

— Що він там бачить? — одного дня зацікавився Дареон.— Море для нього ж таке саме темне, як і каюта внизу.

Старий почув його слова. Хай очі в Еймона затуманилися й осліпли, з вухами все було гаразд.

— Я ж не народився сліпим,— нагадав він хлопцям.— Коли я тут пропливав востаннє, то бачив кожну скелю, кожне дерево й кожен бурун на воді, бачив, як летять позаду корабля сірі мартини. Було мені тоді тридцять п'ять років, мейстерський ланцюг я носив уже шістнадцять років. Бовтун хотів, щоб я поміг йому правити, та я знав, що моє місце тут. То він і відіслав мене на північ на «Золотому драконі», наполігши, що до самої Східної варти мене проведе його приятель сер Дункан. Жоден новобранець не з'являвся на Стіні з такою помпою відтоді, як Наймірія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Бовтун і підземелля заодно почистив, щоб мені не довелося давати обітницю самотою. Почесна варта, ось як він їх назвав. Одним з них був ніхто як Бринден Ріверз. Згодом його обрали лордом-командувачем.

— Кривавий Крук? — зронив Дареон.— Я знаю пісню про нього. «Тисяча й одне око» називається. Але я гадав, він жив сто років тому.

— Як і всі ми. Колись я теж був юний, як ти зараз.

Схоже, спогади засмутили Ейгона. Він закашлявся, заплющив очі й задрімав, хитаючись під своїми шубами щоразу, коли хвиля гойдала корабель.

Довго пливли вони під сірим небом, на схід, на південь і знов на схід, а довкола ширшала Тюленяча затока. Капітан, сивуватий брат з черевом, як пивна діжка, ходив у такому брудному й вицвілому чорному плащі, що команда прозвала його Старий Халамидник. Розмовляв він мало. Надолужував його помічник, який наповнював солоне повітря лайкою щоразу, коли стихав вітер або гребці починали ледарювати. На сніданок давали вівсянку, на обід — розварений горох, а на вечерю — солону яловичину, солону тріску або солону баранину, яку запивали елем. Дареон співав, Сем ригав, Жиллі плакала й няньчила немовля, мейстер Еймон дрімав і дрижав, а вітри день у день ставали холодніші й пронизливіші.

Та все одно ця морська мандрівка була приємнішою для Сема, ніж попередня. Було йому не більш як десять років, коли він вирушив у подорож на галеасі лорда Редвина — на «Королеві Арбору». Уп'ятеро більший за «Чорного птаха», величний, галеас мав трійко бордових вітрил, а ряди весел зблискували на сонці білим і золотим. Сем аж подих затамував, побачивши, як вони піднімаються й опускаються, поки корабель відпливав зі Старгорода... та то був останній приємний спогад про Редвинську протоку. А потім, точно як тепер, у нього почалася морська хвороба, і Сема повсякчас нудило — до батькової відрази.

А коли припливли в Арбор, усе тільки погіршилося. Близнюки лорда Редвина з першого погляду почали зневажати Сема. Щоранку вони вигадували новий спосіб зганьбити його на тренуванні. На третій день Сем верещав, як різана свиня, молячи пощади в Гораса Редвина. На п'ятий день його брат Гобер вдягнув у свої обладунки служницю з кухні, й вона так відгамселила Сема дерев'яним мечем, що той аж розплакався. А коли вона відкрила своє обличчя, всі зброєносці, пажі й конюші мало не луснули зо сміху.

«Хлопця ще треба заправляти до військової науки»,— того вечора виправдовувався батько перед лордом Редвином, але Редвинів блазень, калатаючи своїм брязкальцем, мовив: «Ага, заправляти: перчиком, гвоздичкою, яблуко в рот — і на стіл». Після такого лорд Рендил заборонив Сему їсти яблука, поки вони під дахом Пакстера Редвина. На зворотній дорозі Сем також потерпав на морську хворобу, але відчував таке полегшення, що нарешті повертається, аж зрадів смаку блювотиння в глотці. Лише після повернення в Сурмосхил Сем дізнався від матері, що він мав би залишитися на Арборі. «Замість тебе до нас мав приїхати Горас, а ти мав лишатися лорду Редвину за пажа й чашника. Якби ти йому сподобався, заручився б з його донькою». Сем і досі відчував м'який дотик долонь мамусі, яка, послинивши мереживного носовичка, стирала в нього зі щік сльози. «Бідолашний мій Сем,— бурмотіла мама.— Сердешний мій Сем».

Добре буде з нею знову зустрітися, подумав Сем, учепившись у леєр «Чорного птаха» та спостерігаючи, як б'ються хвилі в кам'янистий берег. «Побачить мене в чорному — може, навіть запишається. Я тепер справжній чоловік, мамо, сказав би я їй, стюард, вояк Нічної варти. Брати іноді кличуть мене Семом Смертовбивцею». А ще Сем зустрінеться з братом Диконом і сестрами. «Бачите, сказав би я їм, бачите: зрештою з мене все-таки вийшли люди».

Та якщо Сем поїде в Сурмосхил, там може бути й батько.

Сама думка про це знову збурила шлунок. Перехилившись через планшир, Сем виблював, але вже не проти вітру. Цього разу він став з правильного боку. Підучився вже блювати.

Принаймні він так думав, поки «Чорний птах», залишивши землю позаду, не поплив на схід через затоку, до узбережжя Скагосу.

Острів лежав у гирлі Тюленячої