Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Розділ дев'ятий

У багряній пустці він плив стрімким, порожнім, невагомим. Жодних обріїв, жодних кордонів. Свобода, всеохопна й нескінченна. Розмірені удари серця схожі на удари дзвіниць, що попереджають про ворожу навалу, віддалік долітає лемент переляканого люду, який поспіхом утікає, але запізно — пекло настало, ворог уже тут, дзвони б'ють над мертвими тілами, палають багряні вогні, а він летить над руїнами, безжальний та невразливий, укритий хутром і кров'ю, гарчання з горлянки струшує світ до самих скрижалів, небом розповзаються тріщини...

Чуєш мене?

— Так.

То слухай уважно, Пилипе. Ти башковитий, завжди був башковитим... Я сподівався, ти все зрозумієш сам, але вперта рішучість заперечувати мене та будь-що перекреслювати моє існування не дозволяла тобі глянути на речі чистим поглядом.

— Що я мав побачити?

Я народився з тобою, Пилипе. Зростав разом із тобою. Коли ти завмирав у ліжку під час батьківських сварок, коли плакав на похороні матері, коли ненавидів тата у застінках темного льоху, коли насолоджувався жаром від пожежі остогидлої домівки, коли тікав до степу, коли поневірявся безхатьком, коли отримав бронзову клямру... Я завжди був поруч, твій стрижень, твоя незрима сила. Ти міг і далі жити, не здогадуючись про моє існування, але кривава угода дарувала мені голос. Я — це ти, Пилипе.

— Ти брешеш... Звір завжди бреше.

Завжди кличеш мене Звіром, а я лишень утілюю інший бік тебе самого. Бік, якого ти уникаєш, Пилипе, заплющуєш очі, заперечуєш, утікаєш, адже це легше, ніж визнати правду. Доволі ницо скидати все на мене, не вважаєш ?

— Не бажаю слухати облудні промови.

Доведеться! Ти більше не сховаєшся у мушлі відмов. Слухай, Пилипе! Я не стороння істота, не демон, що оселився у твоїй голові. Я частина тебе, і завжди нею був! Хочеш ти цього чи ні...

— Не вірю!

Вперто не бажаєш погоджуватися, адже уявив себе нещасним лицарем в осяйних шатах! Стражденний захисник слабких і знедолених. Ти так боїшся зруйнувати власний образ... Скільки крові ти пролив за останні місяці, лицарю?

— Крові було б значно менше, якби ти не втручався.

Таке твоє виправдання? Я втручався, коли йшлося про твоє життя. Наше життя! Я не дозволю відібрати його.

— А я не бажаю приходити до тями у крові вбитих.

Ти не дочекаєшся співчуття від мене. Кров — твій свідомий вибір. Ти знав, на яку стежку ступив у ніч срібної клямри! То неси це прокляття гідно. І визнай нарешті свою природу. Нашу природу!

— Я не прийму тебе.

Що ж, я був про тебе кращої думки, Пилипе... Дарма ти прочитав стільки книжок, бо ж мудрості від них не набрався. Ти не збагнув, що я тобі не ворог. Наше злиття — лише питання часу. Чуєш кров у цій клепсидрі?

— Я вистрелю собі у скроню.

Помиляєшся. Не дозволю.

— Як ти мене спиниш?

Ти мене покликав. Благав про допомогу. Прийняв. І тепер я маю влади більше, аніж будь-коли. Затям, Пилипе: відтепер я зупиню тебе, коли забажаю. І захоплю тебе, коли забажаю.

У двері постукали. Робітників він спровадив зранку, тож це або сердюки, або...

Це той покидьок.

— Це я, Варгане, — почувся голос Олекси Воропая.

Пилип зняв замок і відчинив. Характерники потисли руки.

— Дивно бачити тебе без коси, — подих Олексі перехопило від важкого повітря.

— Третю добу лежать. Почали тхнути, — пояснив Пилип. — Але ти мусив їх побачити. Я не бажаю, аби Орден мав підстави підозрювати мене.

Воропай кілька секунд звикав до смороду, а потім рушив поміж тіл, укритих тканиною, що просякла кров'ю.

Коли Пилип прийшов до тями у рештках вовчого хутра, вибілена зала перетворилася на місце бійні. Решту дня він прибирав: складав мертвих рядами, запихав випатрані нутрощі в тіла, скидав їхню зброю на купу, нишпорив кишенями, відтирав кров з підлоги та стін, нарізав полишену будівельниками цупку тканину та вкривав нею небіжчиків. Робив усе без емоцій, а коли закінчив — повернувся голос Звіра. Бони сварилися, забувши про голод, сон і час.

Олефір запалив кілька свічників, принесених від амвону. Накриті тіла у мерехтінні церковних свічок скидалися на панахиду за жертвами чуми.

— Бив по артеріях на ногах?

Олекса підходив до кожного, відкидав тканину та уважно розглядав небіжчика.

— Переважно. Це швидко й ефективно, — відповів Пилип.

І жодних підозр.

— Я теж не люблю перегризати горлянки, — погодився Олекса.

Бреше. Бачиш, як облизує губи при погляді на кров? Звір живе у кожному.

— Розпорені животи, відкушені пальці, спотворені обличчя, — провадив далі Воропай. — Знаєш, як у нас у горах відповідають на питання «який звір у лісі найстрашніший»?

— Людина.

Так казали не тільки в Карпатах, але й у таврійських ланах.

— Отже, маємо дванадцять нападників, — Олекса скінчив огляд. — І троє ченців, так розумію, тутешніх.

— Спочатку вони зачинилися у комірчині, а потім почали стріляти мені в спину, за що й загинули.

Насправді вони просто зачинилися у комірчині, Пилипе.

— П'ятнадцятеро проти одного. Купа зброї, ще й із посрібленням, — Олекса копнув ногою стоси шабель, булав, ножів, піштолів і рушниць. — А ти живий та неушкоджений, наче сам Мамай.

Воропай замислено оглянув його. Олефір у відповідь скинув одяг та показав свіжі поранення.

— Чотири кулі, три удари.

Я вдихаю у це тіло силу та здоров'я.

— Подряпини. Бувало й гірше, — Олекса пожував губи та спитав буденно: — Як твій Звір?

Заради цього питання він і прибув.

— Якоїсь миті намагався вирватися, проте я опанував. Чекав тебе, аби довести це.

Я вже казав, що ти майстерно вмієш брехати ? Просто в очі.

— Судячи з вигляду тіл... Не пошматовані заради їдла чи розваги, — Воропай кивнув. — Добре, що ти зміг опанувати його, брате. Твоя витримка щиро захоплює мене.

— Дякую.

— П'ятнадцятеро! — Олекса похитав головою. — Жоден сірома на моїй пам'яті не виживав за таких обставин. Хіба що призначенці... А ти ще й переміг! Я б не вистояв проти цілого загону.

Авжеж, не вистояв би.

— Насправді вони були недосвідченими бійцями, — сказав Пилип. — Діяли неузгоджено, панікували, заважали одне одному. Я постійно рухався та ховався за колонами. А ще кілька схарапуджених коней увірвалися всередину та змішали їхні ряди.

— Коней шкода. Вони неподалік?