Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Міхай неохоче поплентався у покої, однак для нього збиратися з силами – тільки марнувати час. Він ще встигне до світанку повернутися до замку. Відчинивши вікно, князь перетворився на чорний згусток і вилетів геть за вітром шукати Лізетт. Тим часом Архелая поринула в незвичний діалог з тишею. Відпустивши власні думки, жінка перебувала у стані легкої ейфорії: не думала ні про що, з готовністю запам'ятовувати лише відповіді, що прийдуть із зовні. Очі Хелі помутніли, закотилися. Магінтеса відчула приємне спустошення. Серцебиття її сповільнилося майже до трьох ударів за хвилину, дрібне тремтіння не відпускало фаланги її пальців. На циферблаті секунди змінювалися на хвилини, але дивного не відбувалося, сили Архелаї марно розсіювалися. Хтось навмисне зливав сили магінтеси, перекривав усі напрямки, що вели до Лізетт. З молодою княгинею трапилася невідома напасть, виходить, що тривога Міхая аргументована. Тепер очі Архелаї стали мідними й сердито заблищали, вона втупилася в підлогу та викликала Тільду. Княгиня наказала їй дати якусь особисту річ Лізетт, фрейліна хутко принесла темно-зелену сукню з чистого кашеміру, а ще золотий вінець, подарований у день заручення. Відпустивши Тільду, Архелая знову спробувала з'єднатися з підсвідомістю Лізетт через енергетику її речей. Магінтеса опустила руку на м'яку тканину, зариваючись пальцями в поділ сукні. Яскравими спалахами при освітленні свічок, на подушці з червоного оксамиту, блищав вінець з довгими золотими ланцюжками, на кінцях яких зоріли діаманти у вигляді гострих чорних бурульок. Вона провела пальцями по вигинах каменів і зосередилася на енергетиці речей, але марно. Прикро та образливо. Її знову відкинуло назад, і все, що вдалося Архелаї відчути – те, що Лізетт жива. Проте, хтось чи щось її тримає у полоні, й найголовніше, де княгиня перебуває – дізнатися не вийшло. Повернувшись у свідомість Крондамська відчула приплив слабкості та нудоти, в голові скупчилися невиразні думки. Жінка заплющила долонями очі й з силою їх надавила. Та сутність, що ховала Лізетт, знала як обійти втручання та міць Архелаї. Одного разу Хері зіткнулася з такою силою. Невже це той, про кого вона згадала?

***

Легкий вітер змусив Лізетт зіщулитися від холоду та відкрити очі. Вона втратила рахунок часу та й дотепер не мала гадки, де знаходиться, і чи відомо Міхаю про її зникнення. Все що княгиня пам'ятає, що монада з чорним серпанком перед обличчям, забрав її кудись, а ще він шокував її розповіддю про її народження. Від почутого у грудях досі стискалося серце, хочеться кричати та чиркнути його по горлу лезом меча. «Бідна Лізетт, дівчинка-байстрючка... виявилася дитям найвідомішого чудовиська Вахнархії. Тепер ти повірила у долю? Або досі розуму не доклала, що не випадково потрапила на землі та у дружини Міхаю. Якби він не виграв у барона Гертрунського в карти, все одно ти стала б його. Він прийшов на свято заради одного – знайти схожу кров, своє безмежне щастя, яке б розкрило у ньому людські якості».

Вузька лежанка під княгинею пахла запашним сіном. Вона спробувала встати, але навколишні земляні стіни та стеля виявилися занадто низькими. Лізетт мов лежала у норі лисиці. Не розгубившись, дівчина перекинулася на живіт та на четвернях почала повзти вперед на розсіяне імлисте світло. Незабаром їй вдалося вибратися назовні, вона сіла на земляний виступ та озирнулася на всі боки. Її мучила спрага та слабкість у ногах. Облизав язиком пересохлі губи, Лізетт натрапила, за двадцять метрів від себе, на насторожену тваринку, вигляд якого її спантеличив: покруч ні то єнота, ні то тхора. Він затис у лапках м'ясисті листки квітки. Лізетт прийшла до думки, що вона зайняла його нірку, хоча не була впевнена чи вміють ці істоти рити нори. Княгиня відповзла від проходу до нори, але звір не поспішав заповзати. Він наблизився до Лізетт, хутко поклав до її ніг листя та втік. Через кілька хвилин він повернувся вже з новим листям і також кинув його біля ніг спантеличеної дівчини. Втретє він залишив кілька листочків собі, вмостився навпроти Лізетт, взяв їх у лапки та почав демонстративно гризти. Княгиня помітила, що з хрускотом з товстих прожилок листочків починає сочиться рідина. «Ось воно що, – з вдячністю засміялася Лізетт, – він приніс мені попити». Вона сміливо взяла листок й повторила за тваринкою. Рідина у рослині виявилася звичайною водою.
Коли звірятко переконалося, що княгиня повторює за ним, тут же все залишив й зник. Більше він не повернувся. Вгамувавши спрагу, Лізетт насилу зуміла піднятися на ноги. Оглянувши себе вона жахнулася, одяг був страшенно брудний, накидка взагалі зникла, від неї тхнуло болотом, водоростями, вогкістю й затхлою землею.

«Святі небеса! На кого я схожа? Так, Лізетт, а що ти хотіла, хіба княгиня вахнархських земель матиме інакший вигляд після бою? Однак краще ось так не показуватись. Знайти б струмок… вмити обличчя, руки, ноги. У мене назріло дуже багато запитань у голові. Що це за місце і чи є тут хтось живий, крім звірів та мене?»

Крок за кроком Лізетт ступала вперед сирою землею босоніж. Дивно, що вона не замерзла намертво у норі. Хтось прийде за нею? Цікаво… куди йти?! Місце здавалося потойбічним: Лізетт опинилася в просторі, що розділяло звичайне, земне життя, і життя десь у глибині земних надр. Це місце – колиска, сховище всіх сил вахнархських земель. «А якщо все не так! Хіба нічний диявол затяг мене у свій світ? Тоді тут повинні блукати занапащені душі... душі, яким немає прощення, спокою, і про них ніхто не згадує, їх не шукають». І запитатися не має у кого, чи вона померла на болотах? То пояснило б, чому вона тут й частина її основних інстинктів відсутня. До прикладу, їсти не хотілося. Легені в грудях завмерли, але запахи вона відчуває. Тільки спрага… невгамовна, немов й не пила вона кілька хвилин тому, рідина увійшла, як у сиру землю. Княгиня йшла вздовж довгих, зарослих, звивистих ярів, вони спліталися в центрі, утворюючи глибоку западину. Коли Лізетт наблизилася до урвища, то побачила більше десятка димчастих фігур, усі вони були одягнені в білі шовкові шата, а замість голови та обличчя кожна мала білий серпанок. Від захвату княгиня опустилася на землю, тримаючись долонями за ґрунт. Що ж це за місце? Димчасті істоти дуже нагадували їй нічного диявола, відрізнялися лише кольором. «Схоже я все-таки згинула на болоті й потрапила до царства грішників або мертвих».
  — Не журися, Тцерто… ти жива, – невідомий голос розлетівся відлунням над ярами. — Ти прибула сюди, щоб зрозуміти й прийняти силу, навчитися нею керувати.
  — Тцерта… – другий голос підхопив слова першого. — Благословенна донька земель! Вона тут!