Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Я кивнула, намагаючись приховати хвилювання.

— Добре, тоді йдемо.

Ми рушили вперед, намагаючись пересуватися якомога тихіше. Наші кроки лунали у спорожнілих вуличках, і кожен шорох змушував серце стискатися від страху.

Як і сказала Карін, площа справді була порожньою — жодних тіней, навіть звуків, лише сухий вітер ганяв пил і залишені речі. Я не дозволяла собі затримувати погляд на розрусі, хоча, здається, вона ще довго переслідуватиме мене в кошмарах. Ми пірнули в одну з вузьких вуличок, і я на мить зупинилася, щоб зорієнтуватися. Зібравшись із думками, я нарешті згадала дорогу до будинку Власа.

Дорога хоч і була смутно знайомою, все ж здавалася нескінченною. Я буквально фізично відчувала, як напруга Карін наростає з кожним кроком, і як важчають мої власні ноги. Але коли попереду з'явився будинок, який я тут же впізнала, серце забилося швидше. Крізь забиті вікна проступало слабке світло. Я полегшено зітхнула, подумки дякуючи Першим.

— Це тут, — прошепотіла я, повертаючись до Карін. Вона кивнула, і зупинилася позаду, тримаючи Рузана і пропускаючи мене до дверей.

Підійшовши до дверей, я акуратно постукала. Відповіддю мені була тиша.

— Власе? — покликала я неголосно.

Карін стояла, насторожено озираючись на всі боки. Її погляд метався по тінях, немов вона очікувала, що вони оживуть (хоча я б і не здивувалася). Я зковтнула, відчуваючи, як напруга всередині піднімається до краю. Нетерпляче зітхнувши, я б уже давно почала бити у двері й кликати Власа, але знала, що це може привернути непотрібну увагу.

Я знову постукала, цього разу сильніше, але так само обережно.

— Власе, це Кліо, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав досить голосно, але не надто.

За дверима почувся легкий шурхіт. Надія спалахнула всередині мене, і за мить двері злегка відчинилися. З напівтемряви на мене дивилися перелякані, але все ж здивовані очі Власа.

— Кліо...? — тихо прошепотів він, ніби не вірив своїм очам.

Я кивнула, відчуваючи, як від полегшення в мене ледве не підігнулися ноги.

— Так, Власе, це я. Відкрий, будь ласка. Ми... нам потрібна допомога.

***

Влас розгублено кивнув, відчиняючи двері, але коли його погляд упав на Рузана, який мляво звисав із плеча Карін, він ахнув. Його очі заметушилися, а руки в паніці смикнулися вперед.

— Швидше, заходьте, — квапливо сказав він, відходячи вбік, пропускаючи нас уперед.

Ми пройшли всередину, і він зачинив за нами двері. Влас ледь не звалив лампу, що стояла біля входу, коли знову подивився на Рузана.

— Що з ним? Що сталося? — запитав він, з тривогою озираючи нас.

— Ми були в Одхані, — почала я, поки ми з Карін несли Рузана до спальні й укладали його на ліжко. — І він використав «Перенесення».

Влас завмер, його обличчя витягнулося, і він схопився за груди, ніби йому не вистачало повітря.

— «Перенесення»!? Сюди!? Адже він не...

— Він живий, — упевнено перебила його я. — Він не зробив це сам.

Я кивнула в бік Карін. І, здається, Влас тільки тепер помітив дівчину, яка стояла в дверях, мовчазна і напружена. Його погляд упав на сині лінії, що ще не до кінця зникли з її обличчя, і потім на майже такі самі сліди на обличчі Рузана. Обличчя Власа стало дивним — він то хмурився, то кивав, немов погоджуючись із якимись власними думками. Не кажучи більше ні слова, він різко розвернувся і пішов на кухню.

Ми з Карін спостерігали, як він люто нишпорить по полицях, витягуючи якісь пляшки, трави й незрозумілі банки. Карін стояла, як натягнута струна, готова будь-якої миті захищатися.

— Йому можна довіряти, — тихо сказала я, опускаючись на край ліжка, поруч із Рузаном.

Карін не відповіла, її погляд залишався холодним і настороженим, ніби вона очікувала гіршого з кожною секундою.

— Тобі теж потрібно відпочити, — додала я, втомлено спостерігаючи за її випрямленою спиною.

— Я в порядку, — відрізала вона, ні на мить не пом'якшившись.

Я зітхнула і підняла на неї очі.

— Ти не залізна, Карін.

Вона кинула на мене погляд, у якому змішалися втома, роздратування і щось, схоже на жаль.

— Ти не розумієш, — тихо промовила вона, не дивлячись на мене. — Я... ніби ходжу по тонкому льоду. Ти рухаєшся, чуєш, як він потріскує, але не можеш зупинитися, інакше потонеш.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Це не життя. Це... гра, — продовжувала вона. — Але не така, де ти просто робиш хід і чекаєш результату. Тут кожен хід — це питання виживання. Ти вчишся передбачати, думати на десять кроків уперед. Але... — вона зам'ялася, її голос став трохи тихішим, майже невиразним. — Іноді в цій грі втрачається щось важливе.

Хоч ми й не були знайомі довго, проте я, здається, вперше бачила, як Карін так відверта, навіть якщо її слова оберталися лише метафорами.

— Це не місце для довіри, — додала вона.

— Але ти ж довірилася мені, — м'яко відповіла я, хоча всередині відчувала, що не маю права наполягати. — І зараз я прошу тебе довіритися ще раз. Влас не зрадить.

Вона посміхнулася, трохи криво, але тепло.

— Ти занадто вперта й шумна, Кліо. Це може стати твоєю загибеллю.

— Можливо. Але мені здається, навіть тоді, ти все одно якимось чином опинишся поруч, щоб допомогти, — відповіла я, і ми обидві несподівано для нас обох розсміялися.

У цей момент повернувся Влас. У руках він ніс два кухлі і глечик. Наливши спочатку в одну чашку рідину, від якої мені захотілося скривитися, він простягнув її Карін, і наповнивши другу, віддав її мені.

— Ну, давайте, пийте, — суворо сказав він, кинувши на нас погляд, якому не хотілося перечити.

Я зітхнула і залпом осушила чашку. По тілу одразу ж розлилося тепло, і я відчула, як сили почали потроху повертатися. Карін, хоч і недовірливо покосилася на Власа, але все ж помітивши, що зі мною все гаразд, випила її вміст. Але на її обличчі, на відміну від мого, не здригнувся жоден мускул.