Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Інакше кажучи — іди в задницю, — похмуро прокоментував Дольний.

Тягнути довелося хвилин з десять, а коли знахідка таки «народилася» на світ, усі охнули. І лише наймолодша — Люся, кліпаючи очима, невинно запитала, що це таке.

— В даному випадку, гадаю, фалоімітатор, — припустив Дольний. — А взагалі, телевізійна лампа. Ти, дитинко, народилася, коли вже телевізори працювали на мікросхемах. А за нашої молодості — ось на такому. Тепер їх он як використовують.

Зрозумівши, що й до чого, Люся густо почервоніла, а Дольний додав:

— Кожен має право на таке інтимне життя, яким його бачить. Тільки от у цивілізованих людей для цього спеціальне приладдя існує. З безпечного матеріалу та із зручною ручкою, щоб не втікло. А у нас… ось.

Величезна лампа завдовжки п'ятнадцять сантиметрів лежала на серветці, справді нагадуючи мінометний снаряд. З її хвостовика навсібіч стирчали металеві вуса, призначені для з’єднання з гніздом телевізора, які й зіграли з нещасним пацієнтом, а заразом і з озброєними гірким саперним досвідом хірургами жорстокий жарт.

Було пів на першу ночі, коли каталка з хворим поїхала до відділення реанімації, а операційну помалу почали згортати. Усі були наче варені, насилу кліпаючи очима, розтягуючи ще на годину те, що зазвичай робиться за п'ятнадцять хвилин. Лужний, вже перевдягшись, став у дверях, розглядаючи місце вечірньої баталії.

— Ви щось хотіли сказати, Вадиме Борисовичу? — змучено запитала Люба.

— Хотів. Думку уголос висловити. Якщо комусь із вас завтра схочеться розповісти про наші сьогоднішні пригоди колежанкам, то швидше за все історія докотиться і до села, де живе цей нещасний. І тоді, цілком можливо, він просто візьме й повіситься. І це буде на вашій совісті.

— Лікарю, ви що, гадаєте, ми зовсім досвіду не маємо? — ображено запитала Люба.

— Сподіваюся, що маєте, — відповів Вадим.

Коли машина під’їхала до старенької огорожі, їх уже чекали. Старший чоловік, худий, із міцними руками та вимащеними у вапно штанами запросив до хати. Іван Васильович Пересій, якого вдалося розшукати всюдисущому Вересюкові, уже не працював і порався по господарству, штукатурячи прибудову до літньої кухні.

— Дякуємо, але моя супутниця бачите з чим? Їй навіть з машини зайвий раз незручно вибиратися.

— Давайте тут, — попросила Ольга. — Ми вас надовго не затримаємо.

— Як скажете…

— То ви брали участь у будівництві на території лікарні у дев’яностому році? — почав з найголовнішого психіатр.

— Було діло, — посміхнувся той. — Від самого початку. Але не до кінця.

— А чому так? — запитала Ольга.

— Знаєте, часи такі були. Зарплати ніде не платили. А це було приватне підприємство. Щойно тільки відкрилося. Ну і багато обіцяли на початках, а згодом…

— Це ж Замрига покійний там керував? — поступово Вересюк спрямовував розмову у потрібне русло.

— Він самий… — Пересій згадував мера без особливого захоплення. — Хитрий лис, конкретний. І так і сяк крутив. Якісь копійки заплатить, а далі знову — як не одне, то інше. Ну і багато хто почав розбігатися. Я один з небагатьох майже до кінця протримався.

Вони терпляче слухали розповідь будівельника на пенсії, ставлячи запитання і не отримуючи того, на що сподівалися. Коли ж справа торкнулася теми скарбів, той лише засміявся.

— Були серед нас такі, хто справді в це вірив. Замрига й сам кругом носа пхав, дивився. А ближче до середини будівництва двох ханиг найняв. Не наших, не роздольських. Одного бригадиром, іншого я навіть не знаю ким. Будівельники, щоправда, з них такі, як з мене дохтор. Ні хріна не робили. І увесь час із ним про щось секретничали. То він їх за собою водить, то вони його. Подейкували навіть, що вони в нього живуть.

— А гляньте-но сюди, — попросила Ольга, вмикаючи ноутбук. — Чи це не вони часом? Не упізнаєте?

— О… — зрадів пенсіонер. — Вони. Тільки тоді молодші були. Та й вдягалися простіше. Гляди які… А це що — агрегат їхній?

Пересій тицьнув пальцем у фото джипа.

— Ні, це так просто, — поквапився заперечити Вересюк. — То ви кажете, швидше за все, вони були його добрими приятелями?

— Чи добрими — не знаю, — із сумнівом похитав головою пенсіонер. — Але не так як ми. З нами ні покурити, ні сто грам, ні просто посидіти. Окремо трималися, і Замрига якось ніби незручно з ними почувався. А одного разу з тих двох заїжджих залишився тільки один. І тоді раптом несподівано менти приїхали і його пов’язали. Цілу добу тримали. Та зранку вже на роботі був. Шеф так переживав за нього — до відділку їздив, нас взагалі одразу відпустив усіх і навіть робочий день зарахував.

Вересюк з Ольгою перезирнулися. Усе мало-помалу ставало на місця.

— Ти зрозумів? — вигукнула вона, коли машина рушила з місця. — Замрига міг сам це підлаштувати. Ну мають право у нас людину на двадцять чотири години затримати до з’ясування. Наприклад, паспорт у нього попер і настукав анонімно. Ті приїхали, а він без паспорта. Або ще як…

— Цілком реально, — погодився Вересюк.

— А сам тим часом перевіряв місце. Не дарма ж він робітників у той день відпустив? Тоді Журбенко правий у своїх припущеннях.

— Усе можливо. Часу, щоб все винести, забракло. Та й дістатися до каплиці, напевно, було не так просто. Слухай, щось на мене Щерба почав косо дивитися. Часом не від ревнощів?

Ольга сміялася довго і весело.

— Зрозумів, — вивертаючи кермо у протилежний від лікарні бік, полегшено зітхнув Вересюк. — Тоді я можу цілком безпечно запросити тебе у гості.

— Ну, якщо мама не злякається цієї конструкції.

— А моя мама клінічну смерть пережила. Давно, коли я був ще малий. Кажуть, після цього люди вже нічого не бояться.

Вона лише стиснула його руку і притулилася до плеча.

Друзі сиділи в ординаторській і тихо перемовлялися.

— Все, ми тут більше нічого не зробимо, — переконано заявив Цекало. — Нам потрібна карта.

— Карта — в «Острові скарбів», — поправив Хижняк. — В нашому випадку — архітектурна документація.

— Байдуже. Для нас це — карта.

— Як сказати, — не погоджувався Роман. — На карті місце схову позначається конкретно. А нам ще належить здогадатися. І невідомо, чи взагалі воно існує. Мені, власне кажучи, це все набридло. І Лідка вже сердиться. А може правий Костогриз, і час вже закінчувати фігнею страждати?

— Так би й казав, — образився Ігор.

— Ну добре, проїхали. Що ти пропонуєш?

— Я… — пожвавився Цекало. — Я так скажу — до тих примірників, які в архітектурі зберігалися, нам не дістатися. Єдиний шанс — папери, що лежали в шпитальному архіві. Взяти їх міг лише Рябокінь. Ти згодний?

— Можливо… — відповів Роман.

— Треба їх віднайти.