Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Він з’явився знову.

Весна вже добігала кінця, і минуло достатньо часу, щоб Віолетта встигла все обдумати. Її серце трохи заспокоїлося. Біль залишався з нею, але злість згасла, поступившись місцем втомленому смиренню. Більше не було сил марнувати нерви на те, що не вдасться змінити.

Лола, у новій сукенці і з рожевими бантиками у волоссі, весело бігала за бродячим котом, який, пролізши у двір кілька днів тому, одразу ж став частиною їхнього маленького світу. Кожного дня він повертався, дозволяючи Лолі гладити себе маленькими долоньками і дівчинка радо годувала його їжею, яку виносила з дому.

Вечоріло. Віолетта, усміхнена, спостерігала за дитиною, поки ніжний вітерець пестив її обличчя. Матір вирушила в місто за покупками – її допомога дійсно допомагла не втратити здоровий глузд. 

Втома приємно огортала, і Віолетта вже майже дрімала на канапі, коли раптом відчула чужий дотик.

Його руки.

Теплі, обережні, вони опустилися на її плечі, розбудивши хвилею спогадів.

– Ти не захистила дім від непроханих гостей, – пролунав насмішкуватий голос біля самого вуха. – Пам’ятаю, ти якось сварила мене за те ж саме, – його пальці легко ковзнули по тканині її сукні. – То… Чекала на мене?

– Ту-ту! – Лола стрімголов кинулася до нього, радісно викрикуючи.

Чоловік присів навпочіпки, розкривши руки, і дівчинка врізалася в нього, міцно обійнявши за шию. Її маленькі пальчики стиснули тканину його плаща, а голівонька з рожевими бантиками пригорнулася до грудей.

– Лола… – провів пальцями по її м’якому волоссю, ніби перевіряючи, чи справді вона тут, чи це не марення. 

Лола захоплено торохтіла, розповідаючи щось своєю дитячою мовою, а він просто слухав, вдивляючись у кожну рисочку її личка.

Було помітно – він скучив.

Віолетта мовчки спостерігала: ну ось, Лола ж тільки як тиждень припинила плакати вечорами за татком… Віолетта не мала права вибухнути емоціями при Лолі. Не зараз. Але її серце шалено калатало і злість підходила до горла.

– Де був тато? – дівчина готова була заплакати, її вимова стала чіткішою стараннями Віолетти.

– Мав справи, моя мила. Вибач мені. 

Аларіон підхопив її на руки й закрутив у повітрі. Дівчинка заливалася сміхом, її рученята міцно стискали його пальці, а рожеві бантики у волоссі колихалися.

– Ще! – залопотіла, сміючись, і він слухняно підкинув її вище.

Сонячні відблиски заграли в її білявих кучерях, і на мить Віолетта відчула, що він ніби повернувся додому, наче й завжди був тут – поруч із Лолою, і ніщо більше не мало значення.

Раптом дівчинка перестала сміятися й серйозно вказала на рудого кота, що ліниво розлігся на кам’яній доріжці.

– Мій Рябчик! – урочисто заявила.

Аларіон усміхнувся, опустив дівчинку на землю і нахиляючись ближче до неї:

– Рябчик, кажеш? І давно він тут господарює?

– Так! Він хороший! – запевнила Лола, знову всміхаючись, і простягнула руку до пухнастого друга, який невдоволено змахнув хвостом.

Та мить тепла й затишку була безжально зруйнована – біля воріт з’явилася Жозефіна. В її очах відбивалося стримане обурення, а губи стиснулися в тонку лінію, коли вона побачила, як чоловік балакає з Лолою.

– Мамо, не треба, – поспіхом зупинила її Віолетта, помічаючи, як жінка рвучко зробила крок уперед, готова вирвати дитину з рук Аларіона.

– Добрий вечір, Жозефіно, – спокійно промовив чоловік. – Радий Вас знову бачити.

Їхня чергова зустріч була ще холоднішою, ніж попередні. Злість Жозефіни не вщухала, і Віолетта відчувала це кожною клітинкою свого тіла.

Жінка не сказала жодного слова, віднесласся з розумінням до Віолетти – лише розвернулася й пішла до будинку, лишаючи їм коротку мить наодинці.

До кінця вечора Лола, виснажена іграми та хвилюваннями, почала позіхати. Віолетта забрала її на руки й понесла в дім, а Аларіон пішов слідом. Коли вони вклали дитину в ліжечко, дбайливо загорнувши в ковдру, Віолетта хотіла повернутися до своїх думок і наважитися прогнати чоловіка, але не встигла й рота розтулити. Аларіон торкнувся її руки.

Його дотик був несподівано м’яким, але водночас упевненим. Він просто дивився на неї, і в його погляді читалося так багато слів, яких не вимовив уголос.

– Дозволиш? 

Віолетта вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, що він задумав.

– Куди відведеш? 

Вперше він лякав її. Не своїми словами, не рухами – просто самим фактом своєї присутності.

– Я безліч разів кликав тебе, – мовив далі, ніби виправдовуючись.

– Я знаю, – відповіла рівно, не відводячи погляду. – Вибач, не ризикнула явитися бозна-куди.

Аларіон на мить змовк, оцінюючи її тон – холодний, відчужений.

– І куди ти хочеш мене забрати зараз? – запитала, схрещуючи руки на грудях.

Він зробив крок ближче, і їй довелося змусити себе не відступати.