Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Парубок зробив крок уперед, ще трохи і вуста їх зустрінуться, взяв Софію за руки і мовив із запалом, що видавав його хвилювання:

- Ти для мене не проста. Я з шістнадцяти років у боях, бачив багато жіночих облич, багато міст, але жодне не змусило мене зупинитися. Я завжди обирав битву, а не жінку. А з тобою... Щоразу, як я бачу тебе, моє серце не йде у бій, воно йде до тебе.

- Велике серце у тебе, Тимоше. Певно, не одній жінці ти слова такі промовляв. Усіх вміщає.

Тиміш узяв її долоні та поклав собі на груди, а тоді із ледь прихованою пристрастю проговорив, дивлячись їй прямо в очі:

- Ні, Софіє. Ніколи. Вперше я кажу це так щиро. Ти - моя єдина. Я знаю, що такий баляндрасник не заслуговує твого тепла, але я готовий усе своє життя доводити, що вартий оселитися у твоєму серці.

Збентежена його пристрастю, дівчина вирвала свої руки з його теплих широких долонь та відступила на крок:

- Ти - син великого Хмельницького. У тебе свій шлях, свої битви. А я? Я лишень джура одного з твоїх полковників і повністю залежу від його милості. Якщо він завтра вижене мене на вулицю, мені нікуди буде іти. Я на чужій землі, без роду, без племені. Навіщо я тобі така? Чого ти хочеш від мене?

- Шляхетність не вимірюється кров’ю, вона в душі, Софіє. І я не потребую багатств чи титулів, я й так усе маю. У світі, де кожен день - битва, де кожна мить може бути останньою, єдине, чого я хочу, - це знати, що є людина, заради якої я живу. І це ти. – твердо відповів Тиміш.

Не почувши від дівчини ніякої відповіді, парубок спитав:

- Скажи мені тільки одне: чи є хоч найменший шанс, що я зможу колись завоювати твоє серце?

Софія довго мовчала, дивлячись на землю, а потім підняла на нього очі, повні сліз, і промовила тихенько:

- Тимоше, я не звикла до таких слів. Мені потрібен час, аби зрозуміти, чи це справді те, що я відчуваю. Але... моє серце, моє зрадливе слабке серце. Воно саме не знає чого хоче, чого прагне. Щодня воно шепоче мені то одне, то інше, і голова моя палає від цих важких думок.

Ніч обіймала їх м'якою темрявою, надаючи моменту особливої таємничості та інтимності. Тиміш ледь помітно усміхнувся. Мов зачарований, дивився в її очі, такі глибокі, такі безкраї, повні ніжності та прихованих бурь. Вона не відштовхнула його, не сказала жодного слова, коли він підійшов упритул та заглянув, здавалось, у саму душу. Тільки дивилася, мовби вагаючись між розумом і серцем. Його рука легенько торкнулася її обличчя, пальці провели по щоках, наче намагаючись запам’ятати кожен порух, кожен дотик до її ніжної шкіри.

- Ти - єдиний бій, у якому я не хочу перемагати, — прошепотів він.

Її губи здригнулися, але не встигла вона щось відповісти, як він нахилився близько-близько. Дихання їх змішалися, а серця шалено калатали в унісон. Їх вуста зустрілися. Перший дотик був несміливий, майже боязкий, ніби він питав дозволу, а вона ще не вирішила, чи піддатися цьому вогню. Але мить - і його руки міцно притиснули її до себе. І вона відповіла, розчинившись у цій солодкій жазі. Їх поцілунок був пристрасний, наче битва, і водночас ніжний, мов осінній світанок. Він віддавав у ньому все: любов, жагу, клятву, що в його серці віднині житиме тільки вона. Над ними тихенько гойдалися зорі, мовчазні свідки цього пристрасного таємного поєдинку двох доль, які зійшлися тут, під мурами молдавського міста, що мало впасти завтра. І ні днем пізніше. Закохані так захопились своїми бажаннями, що й не помітили тиху постать, яка стояла за наметом. Іван Сірко спостерігав за ними з тіні. Руки його мимоволі стиснулися в кулаки, а в серці зароджувалась справжня буря, яку годі було й зупинити одним бажанням розуму.

Любий читачу, якщо тобі подобається моя творчість, напиши про це у коментарях та постав уподобайку. Це надихне мене писати ще краще для тебе ))