Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Голова йшла обертом від емоцій, що переповнювали мене. Все, що відбувалося, не вкладалося у свідомості. Здавалося таким нереальним. Чарівним. Наче я опинилася у фантастичному сні.

«Я в Альвхеймі… Цього просто не може бути…»

Легенди, дитячі казки, перекази, які я чула ще з малечку, оживали просто переді мною. Чи то я потрапила у казку?

Ми з Аеларом мовчки йшли світлими просторими коридорами замку, слідуючи за нашою провідницею — дівчиною з незвичайним кольором волосся та яскраво-зеленими очима. Архітектура зачаровувала. Величні арки, різьблені колони, світло, що лилося згори крізь тонке кришталеве скло, створювали атмосферу, яку важко було осягнути моєю, все ж приземленою, уявою.

Нарешті наша супровідниця зупинилася біля розкішних різьблених дверей.

— Ваші покої, аранель Енжела, — дівчина схилила голову в легкому поклоні, запрошуючи мене увійти.

— Спасибі тобі, Анаріель. Далі я сам, — чемно відповів Аелар.

— Як забажаєш, аель Аелар, — промовила вона, після чого розвернулася й нечутно зникла за рогом коридору.

Аелар відчинив двері та провів мене всередину.

Виділені мені покої виявилися просто розкішними. Простора, наповнена світлом кімната з високими стелями й витонченими орнаментами на стінах. Легкі прозорі фіранки колихалися від теплого вітерця, що заходив через відчинені вікна. Повітря було просякнуте тонким ароматом квітів і свіжості.

Я не змогла стримати ідіотську посмішку. Моє серце тріпотіло, немов крила колібрі.

— Аеларе… це… це просто неймовірно…

Хлопець м’яко розсміявся, притягуючи мене у свої обійми.

— Теж саме я відчував, коли вперше потрапив у твій світ, — прошепотів він мені на вухо, ніжно торкаючись губами моєї скроні.

Щось різко стиснулося всередині. Почуття провини прокололо груди, наче голка. У цих обіймах мені було спокійно, затишно… Але тільки як другові. Лише другові. Я знала, що для мене Аелар ніколи не буде кимось іншим. А от він… Схоже, йому було зручніше вважати інакше.

Я обережно вивільнилася з його обіймів і, аби змінити тему, запитала:

— Та дівчина назвала мене «аранель». Що це означає?

— Це форма звертання в моєму світі, як у вас «міс», — пояснив він.

Я кивнула й почала неспішно ходити кімнатою, зачаровано милуючись усім довкола. Хотілося доторкнутися до кожної деталі, перевірити, чи це не сон… Але я не наважувалася.

— Це моя спальня? — запитала я, усвідомлюючи, наскільки дурним звучить це питання.

Аелар лише поблажливо посміхнувся й попрямував до дверей, які я спершу навіть не помітила.

— Так, мила. Моя кімната розташована неподалік, пізніше покажу тобі дорогу. А це — шафа. Не сумніваюся, що вона вже заповнена вбраннями, підібраними спеціально для тебе.

Він недбало махнув рукою на величезну шафу. Хоча «шафа» — це надто просте слово для опису того, що я бачила. Вона, як і вся кімната, була витвором мистецтва.

— Але як?.. — розгублено запитала я, намагаючись зібрати думки докупи.

Аелар знову поблажливо всміхнувся, ніби я була дитиною, якій пояснюють найочевидніші речі. Це починало дратувати. Здається, я терплячіше знайомила його зі світом, у якому ми зустрілися.

— Магія, мила… магія. Ти ще й не таке побачиш.

І цей засранець нахабно підморгнув, після чого незворушно продовжив:

— Це твоя купальня. Там ти також знайдеш усе необхідне.

Він відчинив чергові двері, пропускаючи мене вперед.

Моя щелепа мало не впала на підлогу.

Справжній басейн.

З невеликим водоспадом.

— Це ж…

— Купальня, — весело закінчив за мене Аелар і залився дзвінким сміхом. — Так, ванні кімнати в нас набагато кращі… І, чесно кажучи, я страшенно за ними сумував. Загальний душ в Академії — найгірше, що зі мною траплялося.

Я награно штурхнула його в груди, змушуючи регіт ще більше посилитися.

— Ауч! Хі-хі… Ну гаразд, були в мене ще парочка неприємностей… Але ваш спільний душ — це просто жах!

— Не розумію, про що ти. У моїй кімнаті був особистий санвузол.

Ми разом розсміялися. Здавалося, зі сміхом виходила вся напруга, що досі скувала мене зсередини.

Коли ми нарешті заспокоїлися, Аелар повів мене до ще одних дверей…

— Вода в купальні завжди буде потрібної тобі температури. А ось тут — твій балкон. З цієї вежі відкривається чудовий краєвид на південну частину Альвхейму.

Якби люди могли помирати від переосмислення реальності, то я б уже не стояла на ногах. Бо те, що я бачила, — ЦЕ ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО!

Спершу мій погляд вихопив горизонт. Чисте, ніжно-блакитне небо без жодної хмаринки здавалося безмежним… І два місяці. ДВА МІСЯЦІ!

— Але як…?

Величні небесні тіла висіли над світом, мов коштовності, відбиваючи світло, а не випромінюючи його. Їхнє сяйво було м’яким, переливчастим, ніби оповитим серпанком.

— Це неможливо…

Далі моя увага прикипіла до водної гладі. Нескінченної. Глибокої. Спокійної. Вода здавалася живою, немов відчувала кожен подих вітру, що ніжно пестив її поверхню. Узбережжя омивала піна біло-золотого кольору, а світлі хвилі виблискували самоцвітами під сяйвом двох місяців.

Мої покої справді знаходилися у вежі замку. Просто під балконом розкинувся розкішний сад, що потопав у барвах: сріблясті доріжки губилися між фонтанами та альтанками, а яскрава зелень слалася під ногами, мов оксамит. Дивовижні дерева, схожі на верби, схиляли свої прозорі, ніби зіткані зі світла, гілки до ставків, а в повітрі літали світляні пелюстки, що то зникали, то знову виникали, ніби танцювали у вічному хороводі.

А за садом починалося місто. Білосніжні будиночки з різьбленими дахами, вирізані прямо в гірських схилах, спліталися в єдину гармонію з природою. Водоспади спадали з різних рівнів, ніби переплітаючись із будівлями, а квіти росли просто на дахах, утворюючи цілі каскади ніжних відтінків.

Здавалося, що сам світ тут дихає магією.

Я відчула на собі погляд Аелара. Він усміхнувся мені ніжно-ніжно, і його голос прозвучав майже нечутно: