Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Настало завтра.

- Нащо ти ці штани береш? - злиться Марія.

- Бо мої і беру, - відказує Свєта.

- Але ти ж мені їх на весілля даєш.

- Правильно, на весілля.

- Ти їх ще замастиш там, - продовжує молодша сестра.

- Не бійся, не замащу.

- Хоч і не замастиш, все рівно їх не бери.

- Чого це?

- Бо потім хтось помітить, що я за тобою усе ношу.

- Не замітить.

- Добре, що в тебе є костюм гарний, а в мене, як завжди, нічого немає.

- Я тобі свій сірий костюм даю.

-  Старий і поношений.

- Він зовсім не поношений.

- Я як же! - надулась Марійка, вийшовши геть з хати.

Настав день весілля.

- Марійка, добре, що ти тут, - говорить вся захекана Світлана.

-  Що таке?

- Поможи мені рвати листочки клубніки, - ідучи в полусадник.

- Навіщо?

- Нам треба для желе, щоб його прикрасити.

- В них немає своєї клубніки?

- Немає.

Через дві години.

- Так, рози є, - каже Геня. - Ще тепер золотком обгорнемо, - беручи в руки квіти. - Все тепер готово. Хіба не гарні букети? - продовжує Геня.

- Гарні, - відповідає Марійка.

- Добре, не забудьте щось взяти. Гарно погуляйте. Я іду вже, бо город не чекає, - виходячи з будинку.

- Правда, гарні квіти? - милується Марія.

- Ти що?! Такі страшні. Треба усе переробити.

- Тобі, що не подобається?

- Ні. Ти подивись яке помнуте золотко! Один жах! Щоб я такі брала на весілля? Та ніколи! Не хочу, аби мене засміяв хтось.

- То й не бери, а мені і такі підійдуть.

- В тебе геть смаку нема так, як і в баби.

- Це у тебе немає. Якщо хочеш, то переробляй свій букет, а мій не чіпай.

- Посторожи двері, щоб ніхто не зайшов.

- А що ти хочеш знайти?

- Пам'ятаєш, у баби є цілий рулон такої...

- Ага, я знаю. Добре, іди бери, а я посторожу.

У процесі Світланиної переробки, Маріїні очі змінювалися; в них виднілось захоплення.

- Справді, твій букет гарніший.

- Я тобі казала, що бабин страшний.

- Зроби і мені такий.

- Ти ж не хотіла.

- А тепер хочу.

- Гаразд... Ти ще щось пам'ятаєш, що я тебе вчила?

- Багато ти мене навчила! Викричалась на мене, обізвала мене нездарою і на цьому кінчились наші танці.

- Та бо ти і є нездара.

- Сама ти така.

- Ану, хоч вальс спробуй ще раз. Він в тебе взагалі не виходив.

- Ей, не треба.

- Давай, спробуй.

- Не хочу. Зараз ти знов почнеш на мене кричати.

- Ти, хоч слухай, що я кажу, а не гав лови.

- Наче я гав ловлю.

- То чого в тебе не виходить?

- Бо ти так мене вчиш.

- Це ти не вмієш, а не я тебе так вчу.

- Я знаю, що не вмію. Чого б це я тоді з тобою мучилася, слухаючи твої вказівки.

- Давай, вставай, - піднімаючи Марію з ліжка. - Раз, два, три... раз, два, три... Не ставай мені на пальці.

- Я не хотіла.

- Так ти на весіллі не будеш казати. Раз, два, три... раз, два, три... Не так. Зовсім не так! У тебе геть нічого не виходить! Ти що не чуєш, що я кажу? Сюди, туди і назад! Бачиш, як в мене виходить.

- То в тебе, а в мене не виходить.

- Давай, ще раз. Якщо в тебе зараз не вийде - будеш сама вчитися! Раз, два, три... раз, два, три... Ай! Ну, ти дурепа! Знов мені на палець стала! Тепер вчися сама! - беручись до квітів.

- В тебе геть немає витримки, - сміється Марія.

- З тобою вона буде!

- Як ти виховуватимеш своїх дітей?

- У мене їх ще нема.

- Ти на них гарикатимеш щоп’ять хвилин.

- Коли вони будуть такими, як ти - заслужать це!

- Тебе не переспориш.

- І ти знаєш це, і всерівно спориш.

- Цікаво, коли ти заміж вийдеш?

- А тобі що до того?

- Мені просто цікаво, якою ти будеш, коли вінчатимешся.