Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?

— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.

ДЕВ’ЯТЬ

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п’ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П’ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум’янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з’являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:

— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!

— Що з ним сталося? — спитав Роланд.

— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п’яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.

Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п’яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.

Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.

Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу