Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?

— Мусив би, — відповів він, і Тесс здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хощось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?

— Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?

На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.

— Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.

Їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:

— Так. Ніяких доказів.

— А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?

Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там, серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як воні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на голову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вона зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлейку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на її розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, занадто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йому Відчайдушною Жінкою.

Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:

— Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.

Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.

— Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?

— Так, — відповів Стжельке.

— І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?

— Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.

— І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?

— Так. Коли він у рейсі, я працюю в офісі. Коли в рейсі я, він... ну... Я гадаю, ви самі знаєте, чим він займається, поки я у від’їзді.

— Ти мусив би про це доповісти куди слід! — крикнула Тесс. — Навіть якщо ти лише підозрював, ти мусив повідомити!

— Він боявся, — промовила Дорін своїм делікатним голосом. — Ви ж були налякані, так, дорогенький?

— Так, — сказав Ел. — Я боявся.

— Свого власного брата? — перепитала Тесс, чи то не вірячи, чи не бажаючи повірити. — Боявся свого меншого брата?

— Не його, — промовив Ел Стжельке. — Її.

— 39 —

Коли Тесс вже сіла до своєї машини і завела двигун, озвався Том.

— Ти ніяк не могла знати наперед, Тесс. А все трапилося так швидко.

Це правда, саме так і було, але ця правда ігнорувала той центральний факт, що вже вимальовувався: вирушивши, немов якась непримирима кіногероїня, на покарання свого ґвалтівника, вона тим самим запроторила себе до пекла.

Тесс приставила револьвер собі до скроні, але потім знову його опустила. Не могла вона цього зробити, не тепер. Вона ще мала зобов’язання щодо тих жінок у трубі, а також щодо будь-якої іншої жінки, котра може до них приєднатися, якщо Лестер Стжельке втече. А після того, що вона накоїла тут, зараз ще важливіше, ніж будь-коли, щоб він не зміг нікуди втекти.

Їй треба було ще деінде заїхати. Але не на своєму «Експідішені».

— 40 —

Під’їзна алея до номера 101 по Тауншип-роуд була недовгою і не замощеною. Усього лише пара колій між чагарями, котрі росли так близько, що дряпали борти синього «Ф-150», поки вона вела його до маленького подвір’я. Тут уже й не пахло акуратністю, цей дім був старою, покривленою, якоюсь цвинтарною будівлею, від вигляду якої морозом бралася шкіра, ніби її перенесли сюди прямо з «Техаської різанини бензопилою»[171]. Як же подеколи життя вміє імітувати мистецтво.

Тесс навіть не намагалася наближатися крадькома — навіщо вимикати фари, якщо Лестер Стжельке впізнає звук двигуна братового пікапа, либонь, так же безпомильно, як голос самого брата?

На ній усе ще був одягнений той коричневий, заплямований відбілювачем картуз, котрий Великий Водій носив, коли не перебував у рейсах, щасливий картуз, що обернувся наприкінці нещасливим. Каблучка з фальшивим рубіном була занадто великою для будь-якого з її пальців, тому вона поклала її собі до лівої передньої кишені карґо-штанів. Малий Водій, вирушаючи на полювання, сідав за кермо одягненим, як його брат, і хоча в нього аж ніяк не вистачить часу (або не стачить мозкових клітин), щоб усвідомити іронію в тому, що остання його жертва з’явилась по його душу в тому ж таки антуражі, Тесс саме так і зробила.

Вона припаркувался біля задніх дверей, вимкнула двигун і вилізла з машини. У руці вона тримала револьвер. Двері були незамкнені. Вона вступила в халупу, де смерділо пивом й зіпсованою їжею. Зі стелі на шматку брудного дроту звисала єдина лампочка на шістдесят ватів. Прямо попереду стояли чотири вщент заповнені сміттям пластикові баки, оті, на тридцять два галони, що продаються у «Волмарті». Поза ними під стіною тулилося щось, на вигляд мовби стос накопичених років за п’ять номерів довідника «Дядечка Генрі»[172]. Ліворуч виднілися наступні двері, з єдиною сходинкою. Вели вони, мабуть, до кухні. Замість поворотної ручки, клямка при них була зовсім старосвітська. Двері зарипіли на немазаних завісах, коли вона натисла ту клямку й штовхнула їх, прочиняючи навстіж. Ще якусь годину тому такого