Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слідом відправили інший караван: з робітниками, інструментами, з провізією. При цьому другому каравані пішли Новкові горлорізи: кількадесят неприємних людей, яких Дол-Шерт називав «вартовими».
Тепер треба було відправити рабів. Розвіяр радо доручив би це людям Новка і не з’являвся б на ринку взагалі, однак Дол-Шерт старався не випускати його з очей.
— Ти підеш, — сказав він холодно. — Новко наказав — ти підеш.
Дол-Шерт не довіряв йому. Не вірив ні в який секрет, що його залишив колишній володар. І таки мав рацію, тому що Розвіяр блефував.
Зі слів плотаря Яшми Розвіяр знав: у замку досі мешкають люди. Яшма, за його словами, багато днів провів в околицях замку — він був одним із завзятих підлітків, які прийшли на руйновище, шукаючи «всіляких штук», що можна вигідно продати. І вони продавали — зброю, обладунки, якесь начиння, що його змило водою; Яшмі пощастило — він знайшов справжню срібну чашу, але весь виторг у нього відібрали люди Хапа — другого за владою нічного барона, вічного суперника Новка. Таж Яшма й на пліт підрядився, щоб якийсь час «пересидіти»: він був надто незначний, щоб мати захист від Новка, і надто нашкодив людям Хапа, роз’юшивши одному з них носа.
З певних деталей, що Яшма згадав їх у розповіді, Розвіяр зрозумів, що хлопець не бреше. Він справді підходив близько до напівзруйнованого замку, бродив по дну ущелини, ризикував опинитися під завалом, знаходив трупи звіруїнів та захисників замку, відшукав чашу, майже цілу, бачив чорний дим, що піднімався з розколини високо на схилі… Потім у нього стріляли з верхніх поверхів замку: недвозначний наказ забиратися геть.
Хто мешкає в замку? Залишки гарнізону? Звіруїни? Їх доведеться витрутити звідти — чи спробувати домовитись. І зробити це ще до того, як прийдуть каравани, як будівничий огляне замок, як оголосить свій присуд: придатне для відновлення? Не придатне? І тоді Дол-Шерт накаже Розвіяру негайно скористатися секретом, який той дістав від володаря…
Це буде потім, сказав собі Розвіяр. У мене є час, щоб приготуватись. Ще декілька днів.
Дол-Шерт купував рабів з виглядом людини, що прийшла на базар по овочі. Вибирав прискіпливо, скидав ціну без зайвої скнарості, чудово знав усіх хазяїв. Зі значними работоргівцями вітався за руку, дрібним злегка кивав. Йому хотіли догодити; Розвіяр ішов слідом, низько спустивши голову, щоб не привертати зайвої уваги, і старався не дивитись по боках.
— Потрібна жінота, — задумливо сказав Дол-Шерт. — Півдесятка, це найменше.
— Вони в тебе працюватимуть — чи з бабами любитимуться? — крізь зуби спитав Розвіяр.
Дол-Шерт покосився на нього:
— Що, в твоєму секретному плані сказано — жіноцтво в замок не купувати?
Розвіяр розгубився, не знаючи, що відповісти. Дол-Шерт постояв, вишкіряючись, дивлячись на нього впритул, тоді відійшов до своїх людей — наказував, куди відводити вже куплених рабів. Розвіяр стояв зіщулившись під мовчазними поглядами виставлених на продаж людей і гарячково придумував пояснення для Дол-Шерта — чому він, Розвіяр, не піде в торгові ряди, де продають жінок і дітей.
Поряд, під вицвілим від сонця навісом, дрібний работоргівець намагався збути товар дрібному ж судновласнику.
— Дешево прошу! Копійки! А що рука в нього, — так ноги ж цілі! Тобі у гребне колесо, а не на весла?
— «Ноги цілі»! Ти тільки поглянь на його ноги, він їх ледве тягне! Більше з’їсть, ніж заробить!
— А їсть він мало…
— І не сором — таке на ринку виставляти!
— Зажди, у мене є ще молодші…
Розвіяр, хоч не хотів дивитись, таки повернув голову.
Зовсім поряд, байдужний, мов дерево, стояв у ряду живого товару сотник Бран.
Розвіяр упізнав його, незважаючи на сиву бороду, що майже заховала вкрите шрамами червоне обличчя. Незважаючи на новий шрам від удару мечем — на лобі. Незважаючи на те, що права рука сотника мертво висіла. Незважаючи на погляд — мутний і відсторонений.
Він підійшов. Мовчки взяв торгівця за горлянку. Той урвав мову на півслові, засмикався; Розвіяр підняв його над землею, ладний задушити.
Закричав покупець. Його крик підхопили кілька голосів; десь свиснув батіг, повертаючи порядок. На рабському ринку не були новиною раптові заворушення, істерики, що пробігали по рядах, і тутешні наглядачі знали, як із цим управлятись.
Торгівець хрипів, метляючи в повітрі ногами, задихаючись. Розвіяр кинув його на землю і видобув меч. Хтось повиснув на його плечах; Розвіяр стряхнув чужі руки не озираючись.
— Гей, стій! — владно крикнув Дол-Шерт.
Розвіяр зупинився. Озирнувся; люди нічного барона стояли півколом, готові і до бою, і до вбивства. Розвіяр примусив себе забрати меч. Повільно підняв руки:
— Все добре. Робіть своє діло.
Дол-Шерт примружився. Розвіяр витримав його погляд, потім подивився на дрібного торгівця, який ще корчився в пилюці:
— Старий — мій, я його забираю. Бодай тебе громом побило, сволото.
* * *
Новкове денне пристановище було в самому середмісті, у величезному особняку, обгородженому камінною стіною. По доріжках саду ходили білі й червоні птахи, у маленькому басейні лежала риба-солонуха, що перетворює морську воду на прісну. Уздовж стіни тяглась будівля, що була водночас і казармою, й корчмою, й будинком розваг. Розвіяр загадав собі окрему кімнату й привів туди Брана; той мовчав.
Колишньому сотнику дали поїсти й помитись, принесли чистий одяг. Розвіяр, ведучи перемови з будівничим під пильним оком Новка, навідувався до Брана тричі за цей день. Старий мовчав, хоча явно розумів звернені до нього слова.
Раби пішли дорогою до замку, яку колись уже пройшов Розвіяр. Прилетів поштовий нетопир зі звісткою, що другий караван — з ремісниками й горлорізами — догнав перший, із деревиною, за два дні дороги до Кипучки. Це був знак, що Розвіяру з Дол-Шертом час відправлятись.
Сотник Бран лежав у своїй комірці, витягнувшись на матраці, дивлячись у стелю. Розвіяр зайшов до нього, вже не сподіваючись на розмову.
— Я іду, — сказав від дверей. — Ти вільний, бо я не викупив тебе, а відбив. Можеш лишатися тут, тебе не зачеплять… якийсь час. Краще піди, коли трохи оклигаєш — зайди якнайдалі від Фер. Я залишу тобі грошей…
Він зняв із пояса калитку. Тьмяне світло з маленького віконечка мінилося сріблом і чорнотою його кольчуги.
— Ти його вбив, — сказав раптом сотник Бран. — Людину, що взяла тебе з рабів… наблизила до себе.
— Так, — Розвіяр опустив руки. — А чому я це зробив — я тобі не скажу. Це буде між мною… й володарем.
Бран похитав головою:
— Він любив жінок. І ніколи не був охочий до хлопчиків. Він любив тебе як сина, а не як коханця, і…
Розвіяр розреготався. Це було грубо і, мабуть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.