Читати книгу - "Хотин"

Гусейн-паша мовчки кинув у демона парчевим чересом, з якого посипалися дзвінким дощем золоті монети, і різонув ятаганом по стіні шатра. Охоплений звірячим жахом, він біг і біг, воліючи лише одного: провалитися крізь землю, щоби заховатися від наглої смерті, що бенкетувала навкруги.

За півгодини, втративши перевагу раптовості, козаки швидко відійшли до себе тим самим шляхом, яким і прийшли сюди, — збудованим турками мостом. Під ним усе ще плавали у прибережному очереті тіла сотні яничарів і самого Циреаш-паші, що йому була доручена охорона мосту. Козаки й полонені турки вгиналися під великою кількістю здобичі, захопленої у таборі другого візира.

В обозі їх уже чекали ті, що повернулись із табору Османа II. На майдані, де ще кілька днів тому кипіли пристрасті Ради, палахкотіли багаття. Здобич звалювали великими купами. З похнюпленими головами стояли гурти полонених. Дзвеніли збруєю коні, лунали крики метушливих кантаржеїв.

На якийсь час Сагайдачний забув про біль, хоча звечора рана ще добре допікала. З люлькою у роті й булавою, що її стискав пальцями здорової руки, сидів він верхи. Із задоволенням позирав довкола. І вдовольнятися було чим: усе, що бачив, промовляло про перемогу. Перемогу в стилі ліпших козацьких традицій. Поряд, розкинувши смоляні кінські хвости, виблискували сріблом усі три бунчуки великого трибунчужного паші Каракаша. А сам паша, незмінний улюбленець падишаха, лежав порубаний біля свого шатра. Поглядав невидючими очима на небо, у якому новий день почав гасити зорі, а над ним розривав тишу околиць плач невтішного гарему. Ніс у височінь жалобу і лякав хмари гайвороння на нічному бойовищі…

За спиною Сагайдачного затупотіли кінські копита. Гетьман спокійно подивився через плече. До нього наблизилися полковники Подгурський і Писарка, чиї козаки здійснювали нічну вилазку. Позаду майоріла червоноверха шапка Семена Шила. Рятуючись від ранкового морозцю, загорталися у хутряні киреї.

— Ну що, пани полковники, — Сагайдачний не приховував вдоволення у голосі. — Порахували?

— Атож! — озвався першим огрядний Писарка.

— Кажіть.

— Мої всі живі-здорові! — Писарка широко посміхався.

– І мої теж. Навіть поранених немає, хіба що подряпини, — докинув Подгурський.

— Добре! Славно попрацювали… А в тебе що, Семене?

— У мене гірше, — зітхнув кошовий, — сімнадцять козаків порубано. Поранених десять…

— На мосту?

— Там! Сам Циреаш, клятий, яничарами заправляв.

Сагайдачний мовчки кивнув головою. Він очікував більших втрат серед низових козаків, йому вже доповіли про засідку Циреаш-паші на мосту через Дністер.

— Що нам тепер? — запитав Писарка.

Сагайдачний подивився довкола. На майдані під керівництвом генеральних старшин уже почали ділити здобич.

— А нічого поки. Діліть хліб козацький та відпочивайте.

Кількість здобичі вражала. Було тут дві сотні добрих коней, десяток верблюдів, тисяча овець, десять пудів золотих та срібних прикрас, коштовний посуд. Двадцять бочок пороху, сотня яничарок і три сотні шабель, що серед них багато було із золотим і срібним оздобленням, поповнили запаси зброї. Списи, ятагани і кинджали лежали купами. Окремо були звалені мішки із зерном і борошном…

Трохим Сипаха лежав біля кабиці на розстеленому кожусі, розкинувши руки, з відкинутою назад головою. Невидючі очі дивились у блакитне небо, а сивий оселедець, укритий засохлою кров'ю, немов спляча змія, вклався навколо козацької голови. Через підголений череп чорною борозною ліг слід від удару гострою шаблею. На восковому обличчі все гостріше проступав ніс і вилиці.

Над тілом тихо сидів сліпий Стецько Пузир, палив люльку і журно дивився вперед чорними ямами, що мав замість очей. У його голові спливали спогади про колишні походи, бої, веселі гулянки. Сотні й сотні щасливих і не дуже, веселих і сумних днів, що їх прожив разом із побратимом. Коли був у неволі, думав, що не зустрінеться з ним уже ніколи. Але Бог вирішив по-іншому, звів ще раз давніх друзів, щоб незабаром розлучити навік. Ні, це для нього не було важким горем, він навіть радів, що Сипаха прийняв лицарську смерть, таку любу кожному справжньому козакові. Але смуток підіймався з глибин душі. Він згадував, що не почує Стецько більше голосу Трохима Сипахи, що залишився він сам на цій землі. Нема вже ні родичів, ні друзів дитинства, ні братчиків, що з ними гуляв у молоді літа. Всі вже лежать, невідомо хто де. Хто на високій могилі над степом, хто у монастирських кладовищах. А більша частина згинула безслідно, ніхто й не знає, де гайвороння і звір степовий розтягнули білі козацькі кістки. Ось і Сипахи нема. Загинув у бою. Серед своїх, січових братчиків. А коли ж його забере до себе Бог? Чи викопають йому товариші шаблями яму і поховають, а чи кинуть у кущі і забудуть? Єй, же єй! Гіркі думи обсіли старого немічного каліку. І він раз по раз вибивав із люльки, що подарував Сипаха, попіл, набивав її знову й знову підпалював. Мовчки зітхав, і худі груди підіймалися під благеньким витертим кожухом.

Тихо підійшли козаки, зняли шапки, перехрестилися. Попереду стояв кремезний Хвилон Беркут. Ранішній вітерець розкуйовдив його оселедець, а на вилицях проступили жовна. Постояв хвилину, потім струснув головою.

— Прости, батьку Трохиме, нема часу шану тобі віддати, достойну ділам твоїм. Відкозакував ти, залишив нам доробляти те, чого сам не встиг.

Курінний повернувся до козаків:

— Починайте, хлопці.

Наперед вийшли Горбоніс, Непийпиво, Кульбаба і Півторакожуха. Вони мовчки вбрали покійного в оксамитовий каптан, зверху жупан витертий і місцями полатаний, але все ще яскраво-червоний. На ноги взули жовті сап'янці, а на голову, витерши засохлу кров, одягнули високу баранячу шапку з довгим червоним шликом і срібною китицею. Оперезали китайчаним очкуром, за нього засунули два пістолі. Почепили на бік шаблю. Нарешті розігнули спини і перехрестилися. Підійшов панотець з кадилом в руках і великим срібним хрестом на грудях.

— Беріть з Богом, — сказав.

Козаки підняли ноші, щойно збиті зі свіжих соснових кілків. Неподалік підняли ще дві такі самі ноші з убитими козаками Пластунівського куреня…

За ношами Сипахи йшов увесь Переяславський курінь. Ніхто й не пам'ятав у курені когось старшого за нього, а тому його любили й поважали. Процесія рухалася до крутого берега Дністра.

На самій вершині стрімкого схилу чорніли три неглибокі ями. Козаки, за звичаєм, шаблями копали могили й полами жупанів виносили землю.

Наблизившись, спинилися, поставили ноші на землю. Три козаки, плечем до плеча, лежали в останній і вічній своїй постелі, як раніше, плечем