Читати книгу - "Хотин"

Юрій Сорока

Хотин

Книга перша

Біля Савур-могили

— Де ви, бісові діти, швендяєте? — невідомо до кого вилаявся Микита, знімаючи з голеної голови високу видрову шапку. По обличчю рясно текли струмочки поту.

Він притримав коня і почав роздивлятися навколо, прикриваючись долонею від променів сонця, яке вже видряпалося досить високо і пекло нещадно.

Скільки бачило око тяглися височенні трави, смарагдовим килимом вкриваючи рівні, як стіл, степові простори. Подекуди над ними темніли трикутники могил. Кілька хвилин Микита вдивлявся у далечінь, потім торкнув коня острогами. Тварина слухняно зрушила з місця. Микита витер спітніле чоло рукавом сорочки і знову настромив на голову шапку.

Це був міцний чолов'яга, на вигляд років сорока. У довгих смоляних вусах, що, мов дві гадюки, звисали під його великим прямим носом, уже заблищала сріблом перша сивина, а чоло між чорних брів розділила глибока зморшка. Проникливі глибоко посаджені карі очі, що в них читався живий розум, гармонійно поєднувалися з іншими рисами обличчя. Великий білий шрам проліг навскоси через лівий бік лоба й ледь-ледь зачепив повіку, не даючи одному окові повністю розкриватися. Від цього око здавалося трохи меншим, але зовсім не псувало приємного враження від обличчя. Кремезні плечі ледь втискались у білу вишивану сорочку, і взагалі у міцній постаті легко можна було впізнати величного володаря степів у пониззі Дніпра — запорожця.

Над головою в запорожця височів довгий спис із майстерно прикрашеним косими лініями ратищем. Тупим кінцем ратище торкалося халяви гостроносого сап'янового чобота. Тонкий шкіряний ремінчик, що був приторочений до кульбаки[1], притримував ратище знизу.

Сама кульбака блищала під сонцем лакованою шкірою, відливала кривавими тонами оксамиту, золотом та сріблом галунів. Причеплені з боків потебеньки[2], щільно вкриті майстерним тисненням, укупі з начищеними до блиску застібками, кільцями й пряжками додавали кульбаці надзвичайно пишного вигляду. Попереду, раз по раз торкаючись лискучих кінських боків, коливалися дві чималенькі шкіряні кобури. З них стирчали руків'я дорогих турецьких пістолів. Ще два пістолі зручно розташувались у кобурах, нашитих до синіх шаровар. А що то були за шаровари! Що за молодецька відвага, буйна лихість у вигляді тих широких, як море, складок! Хвилею п'янкої гулянки тріпотіли вони під час ураганного чвалу та не менш шаленого танцю. Щедрі та широкі, як козацька душа… А шабля при боці? А довгий мушкет? Го-го-го! Де ті благословенні часи? Невже все минулося? Минулися ті дикі степові вітри, те спекотне літо, спекотне, мов неймовірних розмірів пожежа, літо тисяча шістсот двадцять першого року…

Десь за тисячами миль далеких морів іспанські конкістадори вже закінчували грабунок індіанських святинь. На березі блакитного Босфору величний Софійський собор уже перетворився на мечеть Айя-Соф'я. Підняв символ ісламу, виконав волю Махмета II, який тепер теж став лише минулим, обріс стрункими вежами мінаретів. А десь на півночі пройшли сміхотливі козаки Єрмака, піднесли у подарунок цареві-батюшці крижані простори Сибіру. І цар той став минулим. Відшуміло «смутное время» над лісами Московщини. Кипіли інтриги в королівських палацах Франції, Англії, Іспанії та Польщі, а войовничий Ватикан указував перстом на схід і ніс, ніс святу віру. Інколи словом, подекуди й закривавленою рукою інквізитора.

Гомоніли десь бурхливі події, гриміли війни. Будувалися величні споруди, що їм судилось у майбутньому стати пам'ятками архітектури. У бурхливі широти океанів спрямовували свої вітрильники безстрашні мореплавці. Кидали рідні порти у пошуках нових незнаних земель. Західний світ робив останні сміливі кроки епохою Ренесансу…

А степи жили окремим життям. Тут, на прикордонних землях Речі Посполитої, плин часу мав свою, відмінну від інших місць, швидкість. Це були оспівані народними піснярами степи запорізької вольниці. О, славні ті часи! Гарячий вітер, що носив хвилі у високих травах! Здіймалися до самого неба прадавні могили, ховалися серед довгих глибоких байраків козацькі зимівники. Сотні великих і маленьких річок несли свої води до Дніпра, а він, величний, ревів, стогнав своїми порогами. Молов на сатанинських млинах Дід-порога, гуркотів меншими Кодаком, Сурою, Звонцем і Лоханню. Гнав хвилі через перекати, поспішаючи злитися з недалеким уже Чорним морем. А хто би порівняв ті багаті рибою води з тим, що маємо тепер?! Не знайдеш ти такого… Коропи, чичуги, пістрюги, срібні карасі. А осетри? Осетри, як колоди! А що вже звірини у лісах та плавнях… Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокалки. У нескінченних плавнях Великого Лугу — козацького батька — водилися дикі свині, бобри, сайгаки. Здіймалися на крило над очеретами тисячі качок, лебедів, дрохв, хохітви, диких гусей, голубів, лелек, журавлів, тетерок, куріпок. Били копитом на могилах, роздивляючись навкруги, жеребці-тарпани. У високих травах ховалися велетенські гадюки — полози, що їх народний поговір нагородив силою, здатною подолати озброєного вершника разом із конем, здавлюючи нещасних залізною хваткою страшних кілець. Запоріжжя, слава минулого…

Цю ідилію дикої природи порушували лише швидкі татарські чамбули, що скаженою хвилею пролітали крізь запорізькі степи, і линули, минаючи Дике Поле, далі, через Україну, на Польщу. Кривавими віхами позначали свій шлях. А там, уволю попаливши й пограбувавши, поверталися. Йшли, переобтяжені живим товаром-ясиром та нехитрим селянським скарбом…

Нарешті спека взяла своє, і, наблизившись до Савур-могили, Микита зняв шапку з голеної голови. Укотре витер спітніле чоло. У люльці догоріли рештки тютюну. Микита неспішно витяг її з рота, вибив до халяви і стромив за очкур.

— Дідько б його взяв, те кляте сонце, — мовив сам до себе. — Бусурман би випікало! Отакої! Савур-могила… там он балка. І де ті шибеники?..

Микита помовчав хвилину, потім замотав за вухо неслухняний оселедець і звернувся вже до коня:

— Ну що, Гайдуче, притомився?

Кінь тихо заіржав і, скосивши голову вбік, подивився одним оком на вершника. Здавалося, розумна тварина відчувала, що звертаються саме до неї. Микита погладив товариша по шиї.

— Зараз, знайдемо, знайдемо. Там і паша, і вода…

Раптом він замовк, почувши неподалік шелест трави.

За якусь мить з обличчя запорожця зник той похмурий, навіть сонливий вираз, що ось уже багато годин осявав його, мов печатка. З тоненьким дзижчанням вилетіла з піхов шабля, а рука натягнула повід. Він, мов звір, зачаївся у траві, прихиливши чубату голову до кінської гриви. Кілька хвилин напружено прислухався.

Неподалік чувся брязкіт збруї, бренькання кобзи і неголосний спів. Нарешті! Микита випрямився у кульбаці й послав шаблю назад у піхви. Легенько стиснувши ногами коня, поїхав через зарості тирси у напрямку, звідки долинав спів. Голос ставав усе гучнішим, і через кілька десятків кроків Микита виринув на галявину