Читати книгу - "Томасина"

Сяйнула фіолетово блискавка, оглушливо вдарив грім — неначе в небі хтось лупнув по жерсті металевим молотом. Загуркотіли відголоски грому, розлітаючись над горбами, а потім — відголоски відголосків, аж поки врешті найостанніший із них труснув дверима, віконними шибами та й ущух.

Четверо людей у кімнаті з помираючою дитиною неспокійно метушилися. Жоден старожил Інвераноха не зміг би пригадати такої грози. Затиснута пасткою в довгій долині Лох-Фіну, вона один раз відступила — і знову, набравшись злості, повернулася.

Місіс Мак-Кензі, бліда й перелякана, загорнута в капот,[43] сиділа на краєчку стільця. На її голові була безладна мішанина шпильок, папільйоток і посивілого волосся. Мак-Дьюї гукнув до себе Віллі Беннока, чия квартира містилася в сусідньому будинку: у ніч, коли вирує така стихія, негоже залишатися самому; крім того, він хотів, аби всі, хто так чи інакше пов’язаний з ним, зібралися разом під одним дахом.

Відколи почалася гроза, він сам і Лорі ні на крок не відходили від ліжка Мері-Pya. За мить до її початку дівчинка ще спала, забувшись у якомусь сні оціпеніння, та страшний грім, що струшував усе довкола, розбудив дитину, і в очах її промайнув страх. Мері-Pya ледь розтулила свої губи, ворухнула ними, але не промовила жодного звуку. І Мак-Дьюї подумав, що вид дитини, яка не може дати волю сльозам, у тисячу разів нестерпніший, аніж дитини, яка плаче.

Новий спалах осяяв кімнату і довкільний пейзаж, що стелився за віконними шибами, по яких річкою струменіла вода: обрис похиленого вітром дерева і чорний силует гори, який здіймався на іншому березі Лоху. А потім гримнуло так, що можна було оглухнути. Віллі Беннок, так і не роздягнувшись з вулиці, нерухомо сидів на стільці в кутку, теребив у руках свій кашкет і, не відриваючи добрих, хоча й сумовитих очей, спостерігав за боротьбою життя й смерті, що точилася над ліжком.

Лорі прошепотіла:

— Мері-Pya, нічого не бійся. До ранку гроза перейде, а в небі знову буде сонечко.

Та всі присутні в цій кімнаті відчували дух смерті. Вони боялися, аби грозові залпи, що струшували землю та довкільні гори, не стали тим останнім поштовхом, який примусить Мері-Pya відвернутися до стіни і тихо вислизнути з цього світу. Мак-Дьюї зиркнув на годинник. Доходила четверта ранку, наближалась якраз та пора, коли узи між тілом і духом слабнуть найбільше. І поки з’явиться обіцяне сонце, дух смерті, чого доброго, чкурне з кімнати, прихопивши дівчинку з собою.

— Може, нехай Віллі збігає по лікаря Стрейсея? — запитала місіс Мак-Кензі.

— Ні, — відповів Мак-Дьюї. — Більше, ніж зробив, він уже не зробить. Його остання настанова — молитися, молитися й ще раз молитися!

Він бачив, як місіс Мак-Кензі заворушила губами, Віллі Беннок схилив голову і щось забурмотів, але сам не став робити нічого подібного. Натомість Мак-Дьюї відчув, як його душу заливає хвиля любові, тепла і почуття спорідненості з Лорі, Жінка, що вміла розмовляти з ангелами, без залишку віддавала себе хворій дівчинці; хустинкою стирала піт з її чола, ніжно гладила по щоках і по голові; тримала у своїх руках її напівпрозорі руки з синіми венами — переливала їй свою любов і намагалась наново наповнити спорожнілий колодязь її життєвих сил своїми життєвими соками.

Мак-Дьюї розумів, що вороття до колишньої войовничості, коли він ні за що на світі не став би молитися, вже нема і не буде. А замість неї відчував незнану досі смиренність. «Бог, — пояснив йому якось Педді, — це не стільки віра, скільки переконаність». Він міг би й далі пояснити, що в кожної людини ця переконаність виявляється по-своєму. Ніхто ж не дивується, що, думаючи про одну й ту саму річ, різні люди уявляють її по-різному!

Мак-Дьюї подумав, що коли він і далі вимагатиме уваги до себе та своєї особистої трагедії, то це буде розцінено як нечувану зухвалість з його боку, адже у світі й без його проблем не бракувало горя та страждань. Мак-Дьюї допускав, що людина може не вірити в Бога, може ображатися на Нього чи довірятися Йому, але вважав неприпустимими нескінченні набридливі скиглення всяких невдах, що ними Йому докучали. Чоловіка гнітило почуття провини, але при звуках молитви місіс Мак-Кензі й Віллі Беннока йому трохи відлягло від серця. Ці люди були чисті перед Богом, прості й нічим не заплямовані. І хоч би яким було оте Божественне начало, хоч би як Воно проникало до людських сердець, Йому навряд чи було складно полюбити цих людей.

Хатня робітниця вже перейшла на повен голос, і Мак-Дьюї став прислухатися до її бесіди з Богом.

— Боже милостивий, — говорила вона, — у тебе вже й так повно дівчат. Залиши нам цю крихітку. Милостивий Боже, прислухайся до слів мольби самотньої старої жінки.

І, ледве усвідомлюючи, що він робить, Мак-Дьюї кивнув головою. Слова старої жінки здавалися йому цілком слушними.

Мак-Дьюї сидів і дивився у вікно. Черговий спалах блискавиці засліпив його. Через грозу не було світла і не працювали телефони, а маленьку дитячу кімнату освітлювали пара гасових ламп і ще кілька свічок. Він навпомацки повернувся до ліжка, став на коліна поряд з Лорі, і його чоловіче плече відчуло дотик ніжного жіночого плеча, твердий, незмінний, непохитний. Цей дотик промовляв йому, що вони — такі самі, як інші люди, що і в них можуть бути такі-сякі людські потреби. Тканина, одяг, рукави перешкоджали цьому дотику, та навіть так він дарував чудове відчуття. Всі слова, що личили нагоді, повинні були пролунати або іншим разом, або не пролунати взагалі. Цей дотик Лоріного тіла був відгуком на його самоту; він гукнув — і йому відгукнулися. Торкатись одне одного руками не було потреби. Хоч би ким була ця Лорі, для неї всякий дотик, що зливав їх воєдино, був рівноцінний іншим дотикам, і в ньому крилася глибинна потреба одне в одному, зрозуміла їм обом.

Дівчинка в ліжку раптом заворушилася і напружилась. Лорі та Ендрю Мак-Дьюї перезирнулися. В обличчі жінки й дотепер