Читати книгу - "Яр"

— А чого ти на мене викаєш?

Я завагався:

— Звичка...

— То й у мене звичка. Не чіпляйся до дрібниць. А про старий аршин — то ти правду мовив.

Я посміхнувся:

— Мій батько каже — домашня думка в дорогу не годиться.

— І він правду каже. Ми тепер у дорозі.

Я уточнив:

— Може, на роздоріжжі?

— А то вже хто де.

Олег значущо подививсь на мене, і я замислився. Цей ярівський віце-президент останнім часом почав розмовляти натяками. А хто ж він сам? Я так і поспитав у нього:

— Чого ви сюди приїхали?

Олег відповів:

— Дурне запитання.

— А все-таки. Я, наприклад, повернувся додому. А де ваша хата?

Олег вигукнув:

— Згоріла! Згоріла моя хата!

— І ви приїхали сюди будувати нову?

— Будувати нову, якщо тобі хочеться так!

Я прискалив око:

— З Людкою?

Він одказав:

— Дивлячись, як хто розумів слово «хата».

Я посміхнувся:

— Ясно. Ви хочете сказати, що наш спільний дім — Україна?

— Люблю здогадливих!

Я тихо промовив:

— Тоді так, хата згоріла, і гасити нічого.

Він підхопився:

— Помиляєшся, Нетреба! Згоріла стріха, стіни стоять.

— Обсмалена пустка. Тільки сичам притулок.

— Доброму ґазді то не завада.

Я подививсь на Поповича, не повіривши власним вухам;

— Послухайте, Олегу, ви не західник? Господарів ґаздами називають на Україні тільки гуцули.

— Я народивсь у Ворошиловграді, — тихо відказав він. — І даремно ти намагаєшся довести собі, ніби я загадкова персона. Мені особисто не завдала жодної шкоди ні радянська влада, ні теперішня. Я перед війною будував на Донбасі шахти.

— А ваша сім'я евакуювалася з Дніпропетровська?

— Із Запоріжжя, — вточнив Олег. — Мене туди перевели. І годі тобі копирсатися в моїй біографії. Її вже перевіряли не один раз, там усе в нормі. Вразумєл?

— Вірю. Інакше б вас не зробили віце-бургомістром.

— Ти після хвороби став дуже дратівливим, Нетреба.

Я заперечив:

— Та ні. Просто мені дивно, як у таких великих і геть зрусифікованих містах міг ужитися націоналіст.

Попович випростався:

— Це ти про кого? Особисто я служу німцям.

— Годі придурюватись, Олегу, ми знаємося не перший день.

Олег помовчав і визнав:

— Твоя правда, не перший день. А націоналізм і великодержавний шовінізм — то рідні брати, один без одного не можуть. — Він знову подумав і вточнив, певно, знайшовши краще порівняння: — Два боки однієї монети. Зітри один — і монета втратить вартість. А якщо монета в обігу — значить, і орел є, і решка є. Задумайся: чим дужче натиснеш пружину, тим вона сильніше може вдарити по пальцях.

Я скептично зморщився:

— Якщо сприсне!

— Сприсне — рано чи пізно. І найстрашніший ворог той, якого ти не підозрюєш: стара істина, аксіома. Імперію Александра Македонського розбазарили, рознесли не зайди якісь, а його сподвижники. Вони за життя клялись Александрові в найпалкішій любові.

Мене брало на сміх:

— Могли б навести й яскравіший приклад!

Олег байдуже відповів:

— Звичайно, ти історію знаєш. Та в нас прикладів досить і так. Сталій теж винищив своїх найближчих соратників. Це вже не припорошена пилом віків історія: усе відбувалося в нас на очах. А Гітлер пустив під ніж тих, хто привів його до влади.

Я намагався пригадати події новітньої історії:

— Маєте на увазі штурмовиків?

Олег Попович насторожено глянув мені в очі:

— Ти вгадав. І взагалі, фашизм і комунізм — теж два боки тієї самої монети. Однієї монети! Вразумєл?

Я довго не міг нічого відповісти на цей Олегів афоризм, тоді скрутив цигарку і спитав несподівано й для самого себе:

— А де ж тоді наше місце? Куди йти нам?

Олег теж не зразу відповів, а коли озвався, то я теж не швидко второпав зв'язок між його словами й попередньою розмовою. Він сказав:

— Особисто я не маю нічого проти комунізму. Коли б цього вимагали обставини, перший би подав заяву до їхньої партії. Але... якби вона була українська, а не засобом російського великодержавного шовінізму.

Тільки з кінцевого речення я зрозумів Олегову позицію й підкинув:

— Гітлер теж соціаліст.

Він відповів:

— Не будь наївним, Нетреба. То такий самий шовінізм. А комуністичні й соціалістичні партії існують в усіх країнах. І справа не в тому, що капіталісти раптом стали прихильниками Маркса, а в тому, що вони збагнули: рушійна сила будь-якого суспільства — в діалектиці, у зіткненні різних думок.

Я не втримався й пирхнув, але Попович застеріг мене:

— Коли якась партія, що поважає свій народ, приходить до влади, то вона не забороняє опозицію. Інші партії мусять пильно стежити за діями тієї, що стала