Читати книгу - "Яр"

Олег останнім часом почав до ладу й не до ладу вживати оте слово, і мене це дратувало.

Я тоді нічого не відповів Олегові, але ввечері, прийшовши до Ягол, раптом завів із Антоном бесіду на цю ж таки тему. Оленка сиділа й мережала щось біля каганця. Антін увійшов і взяв із шафи тютюну, і коли вже збирався виходити, я його зачепив:

— Як там на станції?

Антін зрозумів, що це лише дипломатична зачіпка й знехотя став у дверях.

— А що там на станції! Повідіму, поїзда.

— Війна швидко закінчиться? Що там балакають?

Антін блиснув на мене з-під кущуватих брів:

— Повідіму, твої кориші лучче знають, коли вона той.

Але повернувся й сів оддалік на лаві.

— Антоне, — озвалася Оленка, не підводячи голови з-над шиття. — Максим уже не робе в школі.

Антін уважно подививсь на мене:

— А шо, мо' вигнали? Чи сам пішов?

Я загаявся з відповіддю, бо й справді: вигнали чи сам пішов? Але його цікавило інше, і я запитав Антона:

— Що ти робитимеш, як скінчиться війна?

Він усміхнувсь і витяг з губів плескату цигарку:

— Хай як кончиться, тоді й побалакаємо.

Антін не піддавався на відвертість, а мені хотілося поговорити щиро. Пропустивши повз увагу його нашорошеність, я проказав:

— Усе рано чи пізно кінчається.

— Та не всі доживуть до того, — тут таки заперечив Антін, і я здивувався такій життєвій реакції. Невже й Антона мордують подібні думки?

Увійшла Паша й заходилася витягати з печі великого чавуна: я прийшов раніше від звичного, і вона десь-то не встигла попоратися. Паша була гарна з лиця, та після других пологів надміру закруглилась. Коли нахилялася з рогачем до печі, рясна спідниця в неї підбиралась угору й відкривала білу шкіру над високими халявами чобіт. Я намагався не дивитись у той бік, і від того мої брови, певно, сердито зводилися докупи.

Вона натякала чоловікові:

— Ти сояшничиння приніс?

Намагалася вирядити його з хати, але Антін одмахнувсь:

— Унесу, не горить.

Коли Паша, взявши ганчіркою чавун, подибала з ним у сіни й двері зачинились, Антін повернувся до перерваної розмови:

— Один казав: поживемо — побачимо. — І раптом запитав: — А німець Москви так і не взяв, геж?

Я не мав чим заперечити.

— Кажуть, отой-го, Кривий, уп'ять шось...

Я тривожно блимнув на нього.

— Та отой же, вчитель виприківський, чи хто він там.

Я мовчав. Розмова не виходила, цей Антін знову почав за рибу гроші правити, а мені хотілося поговорити щиро й відверто про те, що останнім часом непокоїло. Я почекав ще хвилину-другу, й оскільки Антін Ягола мовчки допалив свою махорчану самокрутку, я без явного зв'язку з попереднім тихо проказав:

— Усі ми вже стали не такі, як раніше. Війна поперекидала все з ніг на голову.

Мені майнуло, що говорю майже завченими словами, що це саме я вже казав і Олегові Поповичу, але яке значення мають слова? Усе треба розуміти поміж ними. Одне й те саме слово тепер кожне вимовляє по-своєму, і цікаво знати, зрештою, як його вимовляє.

— Не знаю, що вона поперекидала, а що стоїть, як і було. Прочім, один казав: чого собі підстелеш, на тому і ляжеш, а як не підстелені, то піняй, повідіму, на себе.

Я відчував, що Ягола потроху знову навертає розмову на того кривого вчителя, міфічного героя, якого, певно, й на світі нема, і всяке бажання говорити раптом пропало. Я дістав кисет, якого не розсупонював од самої хвороби, і заходився повільно й старанно крутити цигарку. І коли припалив од власного кресала, хоч на столі горів каганець, лютий дим невіяної махорки щербатим ножем обдер мої зніжені хворобою груди. Я закашлявся й довго бухикав, але самокрутки так і не викинув.

— Піду сояшничіння внесу абощо, — зрозумівши, що балачка дійшла краю, сам собі буркнув Антін і вийшов.

— Не кури. — Оленка поглянула на мене: — очі в неї були смутні й жалібні. Мої доскіпування вона зрозуміла По-своєму. «Коли за день добре намахаєшся киркою, то ніякі дурощі в голову не лізуть, — подумав я сам собі, — але ж я ще не виходився після запалення легенів» А Оленка не могла мені цього сказати.

Та пізніше, коли Антін, заглянувши до кімнати, кинув: «Ну, я пішов у почну», вона-таки не втрималася. Підсівши до мене, — там, через сіни, вже полягали спати, — Оленка тихо проказала:

— Оце ходю на станцію — і нічого...

Але я не обзивався, і вона вточнила:

— Давай разом робить, га? Ти накидатимеш у тачку, а я возитиму, поки трохи виходишся...

Я пригорнув її й сказав:

— Десь працювати доведеться... Інакше заберуть до Німеччини.

Дівчина тривожно засовалась, і я приспокоїв її:

— Про школу не думай. Із школою — все. — І згодом додав: — А пайок той заробляти десь треба буде.

Оленка вдоволено притислася до мене. Я знав, що їй найбільше не подобається ота моя школа, мені згадалися слова малого Антося: «Дьо-одьку, а то провда, шо ви...»

Я засміявся й Оленка підвела очі, але вони вже не були такими тривожно-сумними,