Читати книгу - "Яр"

— Ти чого?

— «Чого собі постелеш, на тому й ляжеш, а не постелеш, то піняй на себе», — відповів я їй словами Антона-старшого й знову засміявсь. Але на серці не було так легко, як я вдавав, намагаючись перекопати в цьому й Оленку, і самого себе.

Та її чорнобриве обличчя було так близько, і гострячок верхньої губи так палав, що я забув усі на світі знегоди й самотортури, якими люди карають себе майже добровільно, не знати за що й для чого. Пружне дівоче тіло здригалося в моїх обіймах, і мене до шалу доводив невловний кінчик Оленчиного язичка, який раз у раз ховався за різучими зубками. І коли я в цю хвилину міг узагалі міркувати, то поклявся б усіма відомими мені клятвами, що немає в світі нічого солодшого понад кінчик отого в'юнкого язичка.

— Ти любиш, як пахне мнята? — невідомо нащо спитала дівчина.

Я відповів:

— М'ята мені пахне цвинтарем.

Оленка засмутилася й притихла, по тому сказала:

— Тоді я вже не буду.

— Що не будеш? — не второпав я.

— Мить голову з мнятою.

Я тільки тепер дотямив, чому від її густої чорної коси так приємно віє прохолодою. Узявши в руки товсту тристалчату змію, я скрутив її калачиком і накрив собі нею обличчя.

— Завжди мий косу м'ятою, чуєш?

Оленка щасливо засміялась:

— А ка-аже!.. Ух ти ж Ненада вреднюча!

І знову наставила мені гостренький кінчик верхньої губи. По тому притихла, і зиркнула в мої очі, і сховала обличчя в мене на грудях.

— Ти тільки не смійся, чуєш... Я колись думала — нашо то люди цілуються? Гидко ж, думаю, з чужими... І стуляю, було губи, як ти мене... А воно... Я дурненька, ге? Скажи, дурненька? Тобі кумедно мене слухать?

Я пригорнув її й уп'явся вустами в червоний гострячок зав'язаної бантиком губи. Рука, мимовільно сковзнула до тугенького м'ячика дівчого перса, і Оленка здригнулася. Я відсмикнув руку й зніяковіло застиг. У кімнаті повисла тиша, було навіть чути, як потріскує ґнотик олійного каганця.

Оленка нарешті звела на мене злякані очі:

— Тобі... гидко?

— Що? — не міг збагнути я.

— Та... оте, шо... Я так давно ждала цього й боялася... Тобі не гидко? — перепитала вона.

— H-ні... — не знавши, про що й мова, сказав пошепки я.

— Тоді ще візьми мене за... ну, за груди.

Я, відвертаючись, нерішуче поклав руку на тремкий пружний клубочок.

Оленка спитала ледь чутно:

— Ти мене любиш?

Я мовчки кивнув головою.

Вона міцно притулилася до мене всім тілом:

— І я тебе... Міні кається, шо я кудись летю... Аж лячно.

Я вдивлявсь у чорну пітьму її очей. Повіки Оленині ледь здригалися й не блимали. Я ні про що більше не думав, бо такі очі здатні поглинути й кожну думку, і все на світі, і самий світ. У голові трохи наморочилось, і тоді не в думці, а якось ніби вухами я пригадував оті смішні слова «кається, шо я летю», які зовсім не здавалися мені смішними, бо я й сам ніби витав у блакитному сяйві повітря.

У Ярі з'явилося нове слово «кампазітор». Його, як і всі подібні до нього, пустив у світ жебрак і волоцюга Єсохвад. Було те на базарі в останню неділю перед Великоднем. Якийсь другоселець вирішив позбиткуватися з нього й запропонував:

— Чуєте, діду, скиньте лахи й покажіть отому-то німцеві, чим ви сідаєте на лаву, — дам оце-го все борошно!

Єсохвад подививсь на торбинку, де було хунтів із п'ять борошна, і махнув рукою:

— А хо, давай!

— Ніт, ви сперва скиньте штани, туді заберете борошно.

— А не надуриш? — пересвідчився старий.

— Їй-бо, сука буду, гоце-го всеньке ваше, шо в торбині. Гось-де я його цьому дядькові покладу, хай держить, коли не вірите.

Єсохвад подивився на нього, тоді знову на торбинку. Німець ішов уздовж ряду й збирав податок натурою: в однієї молодиці пару яєць, в іншої — масла. За ним широко ступав у великих коротких чоботях другий німчик, маленький, мов рахітний підліток, і тримав ті «покупки» біля грудей.

Об заклад билися голосно, тому навколо діда й того другосельця зібралося чимало базарувальників. І коли німець із німчиком підійшли до них кроків на п'ять, Єсохвад розстебнув ґудзика на штанях і показав їм грішне тіло. Докруж стало тихо-тихо, усі дивилися, що робитиме німець. А він стояв, мов прибитий, і глипав на Єсохвада. І тільки коли дід вирішив, що вже чесно заробив свою торбинку з борошном, і підтяг штани, німець заволав на все базарище. Він підскочив до старого й заходився копати його чобітьми попід зад, а той підстрибував, боронився й тицяв йому межи очі якогось потертого папірця:

— Та хо ти, пан, хо ти б'єся, на оссьо почитай, а не!..

— Пап, пан! — виступив із гурту якийсь чолов'яга. — Дід теє, дід теє! — і виразисто покрутив собі пальцями біля скроні. Солдат кинув діда й виматіркувався, і це чули всі люди, бо всі вже знали, як німці черкаються. Махнувши до свого німчика, він пішов геть, а дід ще довго дивився йому вслід і чухався. Проте, видно було, що його не дуже засмутив прочухан.

Показавши вслід німцям ще й кулака до