Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

візник. А я пішки рушив. Лісу тримався, бо дорогою взагалі годі пройти було. Дві години йшов, гілками обличчя подряпав, поки нарешті доплентався до лугу. А за ним будівлі побачив. Білі всі, акуратні, гарненькі, оточені муром. На лугу трава була, сяк-так пройти можна. Але непомітно підійти навіть не думай. Звідусіль видно, коли хтось наближатиметься. Ну, так, то й так. Пішов я. Роздивився, що в лікарні два корпуси були, а згори по муру ще й колючий дріт пущено. Серйозно так. А ще ж по кутках такі собі башточки невеличкі, наче для охорони. І наче в одній башточці рух я помітив. Спостерігали за мною. Підійшов до великих дерев’яних воріт, залізом оббитих. Постукав. Довго не відчиняли, потім визирнув мужик якийсь.

— Чого тобі?

— Я до лікаря Зоненберга! — сказав суворо, грізно, як начальство у нас і балакає зазвичай. Мужик вирячився на мене, дебелий, обличчя справді дивне якесь, наче водою набране. — Ну, чого дивишся! Веди мене до лікаря, чи нагая хочеш? — Аж ногою тупнув.

— Зараз, спитаю. — Розгубився мужик і пішов кудись. Довелося почекати, поки не прийшов якийсь чоловік уже з благородних.

— Добрий день. Що ви хотіли? — спитав він. І в нього обличчя якесь дивне було.

— Мені потрібен лікар Зоненберг. — Сказав суворо, але з повагою.

— А ви хто такий будете?

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Вам знайоме це ім’я? — Вирішив не таїтися, ва-банк піти. На мене тут не чекали, можна було їх заскочити.

Чоловік дуже здивувався, став до мене придивлятися.

— Та не може бути!

— Може, ще паспорт попросите показати?

— Одну хвилину! — Чоловік побіг кудись. Коли повернувся, тримав у руках книгу з моїми військовими пригодами. — Господи, та це ж ви!

— То може, відчините ворота?

— Так, звісно! Мишку, відчини! — крикнув чоловік. Прибіг той дебелий мужик і ворота відчинив. Я зайшов.

— Добрий день, я лікар Зоненберг, Савелій Адольфович.

Він подав руку. Товстеньку, біленьку і якусь кволу, хоча сам чоловік був пудів на сім і зростом на півголови за мене вищий.

— Добрий день. — Я потиснув руку. Вона була якась безсила, наче з киселю зроблена.

— Що вас привело до наших палестин? — спитав лікар. У його голосі було щире здивування і жодного переляку. Хоча мусив би боятися, якщо було йому що ховати.

— Мені треба поговорити з одним вашим хворим.

— Із нашим хворим? — перепитав Зоненберг, потім сплеснув руками. — Та що ж я тут стою! Прошу до мого кабінету!

Він повів двором лікарні, не схожої на жодну з тих, які мені доводилося бачити. Тут повсюди був зразковий порядок. Підметені бруковані доріжки, прибрані ще з осені клумби, коротко підстрижений газон, трохи далі — садок і липова алея. Хворих не було видно, так само, як і персоналу.

— Прошу, прошу, Іване Карповичу! Це ж треба, такий гість! Кому скажи, так і не повірить! Ось так просто, постукали у ворота, а це виявився найкращий сищик імперії! — Лікар дивився на мене замріяно, і я вирішив, що це зручний момент.

— Мені треба поговорити з Кіндратієм Нікіфоровим, — сказав я. Зоненберг призупинився, важко зітхнув і розвів руками.

— На превеликий жаль, це неможливо, Іване Карповичу.

— І чому ж?

— Кіндратій помер.

— Помер?

— Так. Я буду чесний з вами, він наклав на себе руки. Ми недогледіли. Це наша помилка. Але, розумієте, він одужував так швидко і впевнено, ми й подумати не могли, що хвороба ще залишається в ньому, здатна штовхнути на такий безглуздий, гріховний крок.

— І коли він помер?

— Ще на початку зими. Якщо хочете, я можу провести вас до його могили. Ось там, за корпусом. — Зоненберг повів мене. Вся територія лікарні була вкрита мереживом доріжок. Мабуть, щоб хворі могли тут гуляти. Тільки жоден не гуляв.

— І як він наклав на себе руки?

— Стрибнув у колодязь. Сторчголов. Зазвичай колодязь зачинений, але Кіндратій зміг украсти ключ, відчинив і стрибнув. Його помітили санітари, ризикуючи своїм життям, полізли рятувати. Ми витягли його буквально за кілька хвилин. Але, на жаль, було вже запізно. — Зоненберг зітхнув. — Дуже неприємна подія, ми тут, у «Білому Єрусалимі», досі через неї переймаємося.

Ми вже ішли вздовж корпусу, складено з дикого каменю і вкритого черепицею. Все було зроблено на віки.

— Ось тут у нас невеличкий цвинтар. На жаль, ми поки що не досягаємо стовідсоткового результату, і трапляються подібні ексцеси. Ось могила Кіндратія. — Лікар показав на чорну кам’яну брилу, що лежала в пожухлій траві. На брилі було вибито ім’я — Кіндратій Нікіфоров — та роки народження і смерті. Хлопець прожив лише двадцять один рік. Ще були вибиті кілька голубів, що злітали до неба. Поруч лежали менші брили на яких теж були вибиті імена. Здебільшого чоловічі.

— А чому Кіндратія тут поховали? Як мені відомо, у Петрограді в нього є родина.

— Так, є його батько. Але річ у тому,