Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Бачите, ми, чоловіки-злочинці, страшенно примітивні і діємо за примітивною схемою. Напився — побився, намовили — украв, приревнував — убив.

Але жінки… Якщо середньостатистична жінка надумала злочин, то будьте певні, вона не зробить те у стані сп'яніння чи афекту. Вона перед тим усе продумає, гарно виспиться, надіне зручні черевики на низьких підборах. Злочини чиняться холодно, продумано, розумно. Три чверті з них — жорстоко, а що найбільше різнить прекрасну стать — то на сто відсотків корисливо. Себто, завжди на оці мається мета, як правило — вигода.

Коли урешті брат-близнюк паризького прибиральника полишив нас у спокої, я вже знав відповідь на перше «чому», котрих у мене набралось чималенько.

— Із Костантинопулосом мені якось розвиднілось у голові, і я згоден, що його злиденне життя коштувало трьох мільйонів…

— Ну-ну, не треба так усе спрощувати, — перебила мене Аліна. — Якщо хочеш знати, але це — страшенна таємниця, Віра виконувала доручення однієї дуже поважної установи однієї дуже могутньої країни, але урешті-решт…

— Але урешті-решт прибрала Костантинопулоса і прикарманила його грошики.

— Іще кави?

— Ні, дякую, я мушу тебе полишити на хвильку.

Я пішов до вбиральні, яка розміром перевищувала мою хатинку, а розкішшю змагалась із Лувром, аби потім непомітно вислизнути через віконце і чкурнути додому. Проходячи повз люстро над умивальником у стилі мадам Помпадур, я глянув, уперше за кілька місяців, на своє відображення, бо як я голився, то намагався не придивлятись у скалок люстерка до своєї відразної котячої пики із очима дауна. І, глянувши по той бік кришталевої поверхні, я побачив там Костантинопулоса. Він дивився на мене звідти, потойбічний і мордатий, і мій шлунок вивернуло навиворіт. Я віддав усі так дорого Аліною заплачені наїдки до мармурової мушлі умивальника.

А, хай йому грець, тому кухарю, що надумав годувати шановне панство слимаками, хоча надворі стоїть іще той місяць, якому романо-германскьми мовами бракує літери «р».

Я вже не мав сили не те що втікати, а навіть умитися. Я добувся до столика, де сиділа Аліна, і вона втерла мені вуса своїм духм'яним носовичком.

— Ну, катай далі із своїми питаннями.

І я поспитав про філіппінку. Мені було страшенним полегшенням почути, що то не я, у стані сексуального потьмарення, розтрощив каменюкою її чарівну голівку.

— Бо, зрозумій, любчику, Віроньці потребувався такий-сякий паспорт, нехай навіть філіппінський. А як вона побачила, що ви воркуєте на лавочці, а ти від кохання уже майже знепритомнів, то її опосіли некеровані ревнощі, котрі…

— …котрі не заважили їй керовано зсунути оте убивство на мене. А я ж так любив її…

— Кого, філіппінку чи Віру?

— Філіппінку. А тоді — Віру.

— А кого більше?

— Віру.

— От бачиш, усім від того була сама користь, — Аліна подивилась мені у вічі і спитала солодко: — Ти ж не жалкуєш, що ми так славно помандрували?

— Ні.

— Ну, от бачиш, усе вийшло якнайкраще. Хоча, признаюсь, убивство — то не мій стиль.

— Ага, а вийти заміж за багатого француза і отруїти його…

— Побійся Бога, голубчику. Чим би я його отруїла?

— Грибочками.

— Якими грибочками?

— Ти ж сама говорила…

— Якби я усе, що говорю, робила. Ти подумай логічно, навіщо б я його прибирала за три дні до того, як набирала виписана на моє ім'я страховка?

— Він міг дізнатися про вбивства. Він просто не міг про них не дізнатися, бо лише у вас двох, у нього і у тебе, був ключ до холодильної камери.

— Він і знав про них. І що з того?

— Ти хочеш сказати, що, знаючи про убивства, він…

— Я хочу сказати, що, знаючи про убивства, він, так би мовити, трішечки акцептував їх.

— Чому ж він їх «трішечки акцептував»?

— Бо він був, як би тобі сказати, трішечки некрофілом.

— Ні-ні, тут щось не ліпиться докупи. Ми ж переховували сердегу кілька днів у тій таки холодильній камері, а затим ви з Вірою гопки скакали круг лікаря, тоді виперли мене за булочками, які нам не потребувались, а як я прийшов, то він покидав оселю, поправляючи ширіньку.

— Дурно ми круг нього гопки скакали. Він виявився імпотентом і абсолютним покидьком. Ми так і не змогли намовити його видать свідчення про смерть потрібною датою. А дурень Жан-Люк помер від серцевого нападу.

— Добре, тепер перейдемо до марсельця.

— А що до нього переходити? Котику, залиш мене у спокої. У нього була біла гарячка. І потім, який зиск був би нам взагалі від його смерті? Чи ти думаєш,