Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

Він насилу змусив себе відкрити очі, встати зі стільця та підійти до столу. На щастя, на столі не лежало більше ніяких трупів. Атавхаї стер попередню пентаграму і почав малювати на столі новий малюнок. Цього разу це було коло. Поверх лінії фігури демон накреслив якісь руни, а в чотирьох місцях кола, що співпадали зі сторонами світу, поклав якісь магічні амулети.

— Ну, ось все готово. Ти повинен взяти трохи сили, вкласти в заклинання та подумки направити її в центр кола. Воно звучить так: «Ноєм Валда Тілл Скадел». Це заклинання виклику найближчого чорта. Але вони примхливі, тому, щоб полегшити тобі завдання, ти спробуєш викликати мого друга — чортеня на прізвисько Скадел, що знаходиться в підсобці. Тож, якщо в тебе є хоч краплина дару в цій магії, то проблем з викликом бути не повинно. Запам’ятав? Головне — сили багато не вкладай.

— Давайте спробуємо, — без особливого ентузіазму погодився Нік.

Якби не втома, то це випробування його б навіть порадувало. Ще б пак! Просто так викликати до себе чорта. Та зараз радості й задоволення не було, але відмовити професору він не міг. Він зачерпнув трохи сили й вимовив заклинання, направляючи його в центр кола. Нік сподівався, що, як і в попередньому випробуванні, малюнок на столі почне світитися вогнем, але нічого не відбулося. Може, помилився у словах. Він ще раз зробив всі дії, але результату не було. Чомусь це його абсолютно не засмутило. А ось професор виглядав зажуреним.

— Професоре, як бачите, на жаль, у мене немає здібностей до цього виду магії. Не біда! Значить, буду вчити тільки Некромантію.

— А я так сподівався! Але й справді, буду тебе більше некромантії вчити. Тепер ти точно нікуди від моїх занять не подінешся. Пішли ще вип’ємо й поїмо. Нам скоро на Раду магів треба буде йти.

Професор стер зі столу малюнок, зібрав амулети і вони пішли в житлову кімнату. Проходячи через підсобку, Нік помітив на столі живе чортеня. Він чимось нагадував самого професора, але був маленьким, як лялька. Шкіра у чортеняти була чорного кольору, на голові були маленькі гострі ріжки, а не великі закручені, як у демона, на руках було всього три пальці, а ніс дійсно нагадував більше п’ятачок свинячий, а не ніс людини.

— Бачу, ти помітив Скадела, — сказав Атавхаї, підходячи до клітки. — Знайомтеся, це мій друг Скадел. А це новий учень і, сподіваюся, також у майбутньому мій друг Нік.

— Привіт, Скаделе! — привітався з чортеням Нік.

— Здрастуй, Ніку! — відповіло чортеня. Голос у нього дійсно був швидше дитячий, можна було навіть сказати писклявий.

— Скаделе, нам з Ніком треба буде скоро піти, тож доведеться тобі трохи в клітці посидіти, — сказав демон і поставив на стіл поряд з чортеням середніх розмірів клітку. Той спокійно, звично, зайшов у клітку та влігся на невеличке, майже іграшкове ліжко, що стояло всередині клітки.

— Професоре, то якось дивно тримати друзів у клітці.

— Це не зовсім клітка. Це, скоріше, притулок для Скадела, — відповів Атавхаї. — 3 одного боку, чорти досить хуліганський народ. І дай їм волю перевернуть все догори дригом… Тому, якщо його не замкнути, він точно піде гуляти по Школі. А мені страшенно не хочеться, щоб якийсь переляканий учень спалив його. З іншого боку, це незвичайна клітка. Пруття зроблені з металу, який не дає можливість застосовувати всередині заклинання. Це захист і для самого Скадела, щоб його не викликали заклинанням якісь демонологи. Тому так всім спокійніше, та й він вже звик.

— Не хвилюйся, Ніку. Професор каже правду. Мені тут затишніше й спокійніше, — підтвердив Скадел.

Атавхаї накрив клітку тканиною і вони пішли в кімнату професора. Нік за столом довго вибирав, щоб йому з’їсти, але, подивившись на професора навпроти, зважився тільки з’їсти хліба і запити його водою. Сам же професор активно поглинав страви, що лежали на столі. В основному це було свіже м’ясо і кістки. Звук м’яса, що роздирають, і хрускіт кісток сильно притупив голод Ніка. Наївшись і запивши все немалою кількістю вина, професор задоволений відкинувся на стільці.

— Я бачу, у вас гарний настрій, професоре, — сказав Нік.

— Ніку, досить цих офіційних звертань, — промовив Атавхаї. — Ти ж не молодий хлопчисько, а дорослий чоловік. Ліна попросила мене потурбуватися про твою безпеку. І я дуже сподіваюся, що ми станемо гарними друзями. Та й відчуваю, що нам з тобою немало доведеться пережити. Тож давай домовимося: на заняттях і при сторонніх я для тебе професор. А в решту часу просто Атавхаї або Атав. Це так Ліна любила мене називати.

— Нехай буде так, Атаве. Тоді я ще трохи тобі поліпшу настрій.

— А чи не занадто багато хороших новин за один день?! Я і так після новини про те, що Ліна жива, найщасливіший демон!

— Гарних новин багато не буває! Я хотів відразу сказати, але в метушні забув. А зараз згадав. Я на представленні купив учня. Хоч і розлютив цим Зонколана сильно. Сподіваюся, він уже заспокоївся.

— Ну, купив, то й купив. Хоча навіщо треба було такі гроші викидати?

— Зонколан так само сказав. І мало не вбив мене. Але не це головне. Так ось — у хлопця чорне Зерно. І дуже сильне.

— Ось це так новина! Чого ж ти одразу не сказав! — професор аж підстрибнув зі стільця.

— Та кажу ж — забув. Але є в мене одне прохання до тебе. Я розумію, що говорю нісенітницю. Цей хлопчина з дуже світлою душею. Я навіть не знаю, як він далі буде вчитися, але