Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Двох мужчин приблизно мого віку я засік на тролейбусній зупинці суто механічно. По-перше, народу було небагато, по-друге, вони вочевидь кудись поспішали, бо весь час позирали на годинники. Далі почали стиха радитися, здається, чи не варто зловити таксі. Але тут підійшов тролейбус і вони вскочили в нього у мене за спиною. В тролейбусі я за звичкою зашився на заднє сидіння, а ця пара чомусь залишилася стояти посеред салону, хоча вільних місць було досить. За мотоциклетним заводом я вийшов, щоб пересісти на шістнадцятий маршрут - і ті двоє теж вибралися назовні. Підійшов шістнадцятий. І отут знову ж таки за моєю спиною один із тих двох вскочив до салону. Я ще подумав: чи не кишеньковий злодій мене пасе. Але він протиснувся повз мене, ближче до середніх дверей.

Через п’ятнадцять хвилин я піднявся виходити і рефлекторно глянув у вікно. Наш тролейбус повільно обганяли “жигулі” і я міг би присягнутися, що поряд з водієм сидів отой другий, котрий залишився на зупинці біля мотозаводу. Його супутник з Берківців слідом за мною не вийшов, поїхав далі, на кінцеву. Моя оперативна пам’ять зафіксувала ці дрібнички і якби не подальший збіг обставин, то вже через годину ця інформація здиміла б з моєї голови. Але того ранку я не випадково відтягав свою появу в Управі. Бо мене вже третій день вперто розшукувала людина, сама згадка про яку викликала ідіосинкразію. Звичайно ж, маю на увазі нашого замполіта. Але треба зайти, бо накапає Генералові, а воно мені треба?

Наш комісар сидів за столом з виглядом хана Батия, котрий розглядає з Байкової гори повержений до його ніг Київ. Я відрапортував свою появу, витерпів довгу начальницьку паузу і дочекався:

- Біля вікна на столику документ, ознайомтеся, не виходячи, і розпишіться там у списку.

Вимовив так, наче йшлося про врятування земних цивілізацій. А насправді то були всім відомі старі жарти якихось дотепників зі Львова. Ось уже котрий рік поспіль вони перед радянськими святами малювали на стінах свого древнього міста тризуб і короткі націоналістичні гасла. Причому, технічно це робилося дуже дотепно: малюнок і літери вирізалися як трафарет на листку картону, який прикладали до стін чи афіш, за дві-три секунди з аерозольного балончика напилювали фарбу - і готове: „Москалі - геть! Україні - волю!”.

Повторюю, пророблялося це виключно у Львові. Але головна Контора з маніакальною послідовністю кілька разів на рік розсилала відповідний циркуляр по всій республіці - аби упередити поширення досвіду. А ми, дурні лягаві мусили все це з року в рік читати і розписуватися про ознайомлення і нерозголошення.

Текст орієнтировки я знав мало не напам’ять. Однак, повернувся обличчям до вікна і спиною до замполіта і зробив вигляд, що уважно її вивчаю. З комісарського кабінету було добре видно самий початок Великої Житомирської - ріг площі, тролейбусну зупинку, газетний кіоск, невеличку юрбу кандидатів у пасажири… Моя оперативна пам’ять ще не встигла охолонути. Тому я через кілька секунд виділив серед бажаючих полегшити собі життя шляхом штовханини в громадському транспорті дві знайомі фігури. Мої випадкові супутники з Берківців. Вони продовжували нервово позирати на годинники, про щось радитися і взагалі робити вигляд, що страшенно поспішають. Проте, коли на зупинку підкотили три вісімнадцятих і один шістнадцятий тролейбуси поспіль, ця парочка не сіла в жоден з них. Не привернули їхньої уваги і кілька машин таксі з зеленими вогниками, котрі повільно їхали вулицею, явно шукаючи пасажирів.

Отут до мене нарешті дійшло, як до тої жирафи. Ці хлопці не чекають на транспорт. Вони досить акуратно тримають в полі зору головний вихід з нашої Управи. Але якщо тобі хтось потрібен з нашої братії, то найкраще стояти попід самими дверима. А то й посидіти у вестибюлі, як це роблять усі нормальні люди. А якщо ти не-нормальна людина? Тоді кращого місця для зовнішнього спостереження за Управою тобі не віднайти - тролейбусна зупинка, люди входять і виходять, поряд школа, на перервах тротуарами дітки бігають. Трохи далі - ЦК комсомолу і партійний міськком, теж установи жваві. Справді, ідеальне місце. Залишається перевірити останню здогадку…

Я розписався в ознайомленні, вислухав коротку лекцію стосовно “зловредних буржуазних націоналістів і їхніх підлих намірів”, розпрощався за статутом і вийшов. Кажуть, що найкраща імпровізація - це та, котра заздалегідь підготовлена, тому я вибрав варіант, уже колись мною відпрацьований. Вискочив з головного входу, заклопотано повернув ліворуч до зупинки, зробив кілька кроків, ляснув себе по лобі, розвернувся на сто вісімдесят градусів і швидко покрокував у зворотному напрямі. Пройшов повз Управу, перебіг через вулицю, повернув. Перед світлофором, як належить порядному пішоходу, уважно зиркнув ліворуч і побачив, що один з двійки швидко біжить повз Управу, аби сісти мені на хвіст, а другий відчиняє дверцята “москвича”, припаркованого на тротуарі біля шостої школи. Бачу, машини ви, громадяни, міняєте частіше, ніж шкарпетки!

Не знижуючи темпів руху, я перейшов на зелене світло через вулицю Паризької Комуни і вздовж маленького скверу, де колись знайшли труп квартирного злодія Кіціуса, вискочив на вулицю Героїв Революції. Тут мене обігнав “москвич”, за кермом якого сиділа друга половинка мого хвоста. Напевне, зараз поверне і заховається за планетарієм аби підстрахувати напарника. Нехай. Втомиться чекати.

Варіант номер раз - спеціально для дебілів! Майже на самому початку правого боку вулиці стояв дореволюційний будинок із секретом. З боку Героїв Революції він мав три поверхи. Але якщо зайти з Паризької Комуни, то вже шість. Так от, я вскочив у середній під’їзд і там одразу увійшов у двері без номеру. За ними був довгий коридор, в який виходили двері кількох квартир. Але передостанні, хоча і мали номер, написаний фарбою на дерматині, вели не до житла, а на сходи - вниз, у двір і на сусідню вулицю.

Я мчав сходами вниз, як той сексуально збентежений підліток на танці з обжималками. Проте, у тої зарази з Берківців, здається, був тонкий музичний слух. Бо він відстав від мене всього на чотири прольоти.