Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Варіант номер два - для особливо нахабних дебілів. Я додав швидкості, проте не став вискакувати посеред двору, а заховався за дверима чорного ходу, розчинивши їх назовні. А тепер: “раз-два-три-чотири-п’ять, вийшов фраєр погулять”! У мого переслідувача, котрий вирішив подолати поріг довгим стрибком, несподівано перед самим носом з’явилися двері. Ні, він встиг здивуватися. І навіть вигукнути першу фонему відомого дієслова. Можливо, він навіть сказав усе слово. Але звуки його голосу потонули в гуркоті двох потужних ударів: спочатку його голови об двері, які я міцно підпер плечем з назовні, а потім падіння його тіла на цементну підлогу.

Настала тиша. Тільки в якомусь із горішніх поверхів якась обдарована дитина досить непогано грала полонез Огінського.

З найбезневиннішим виглядом я вийшов зі двору. На моє здивування, набридливий “москвич” уже стояв край тротуару. Водій подивився кудись крізь мене, чекаючи, доки в полі зору з’явиться його напарник. Ну, чекай, чекай. То вже твої проблеми. І його. І тих, хто вас послав.

А до речі, хто вас послав?

Блатні перестали гратися зі мною в такі ігри відтоді, коли у цьому ж під’їзді один із допитливих з розгону наїхав… ні, не лобом на двері, а зубами на ствол мого пістолета. Горішній різець застряг у дулі, довелося видовбувати шомполом.

Існувала ще наша спецінспекція. Але там не розмінюються на всілякі там підозри і докори, як той ревнивий Абрам, а працюють по конкретиці. А от якраз конкретики, себто зловживання службовим становищем у мене і не було. Якщо не рахувати регулярного пиття кави поза чергою у підземному переході на Хрещатику. Серйозних справ я останнім часом не вів, тож і анонімок на мене нікому було писати.

Залишається Контора, тим більше, що там ніколи не скаржилися на нестачу людей і автотранспорту. Ну що ж… я не знаю, що зробила та парочка нишпорок - спочатку викликали “швидку”, а потім розповідали тим, хто їх послав про свою халепу чи навпаки. Для мене головним було підстрахуватися, і то негайно. Найкращим для цього був наш Старий. Тому я одразу побіг до нього.

Підполковник сидів у своєму задимленому “Біломором” кабінетику і читав “Советский спорт”.

- Ти глянь, Сирота, що ці москвичі витворяють! “Перемоги київського “Динамо” позбавлені естетичного забарвлення. Кожен забитий ними гол не викликає у болільників того справжнього емоційного піднесення, якого вимагає ця воістину загальнонародна гра”. Ще б пак! Звідки у них візьметься піднесення, якщо ми їх роздовбали під горіх. От вам і естетичне забарвлення.

- Вибачайте, товаришу підполковник, мені зараз не до естетики. І вам буде теж, максимум через дві хвилини.

- Доповідай.

- Якісь торбохвати задумали зображати з себе гестапо посеред Києва. І зранку сіли мені на хвіст.

- Олексо, якщо я, старий дурень, часом переходжу на блатний жаргон, так це тому, що у мене освіти всього десять класів і то екстерном. А ти грамотний, Університет закінчив. Доповідай по формі.

Моя розповідь не зайняла багато часу.

- От бачиш, Олексо, недаремно писав товариш Гоголь, що не варто зайве чорта згадувати, коли він у тебе за плечима. А стосовно гестапо, то не знаєш, так не ляпай. Мене Бог милував, а дехто з моїх друзів-партизанів втрапив… Начитався ти в школі “Молодої гвардії»!… Брехня все це. Там такі фахівці працювали, що люди тата з мамою здавали. Питання часу. Добре. К бісу історію, давай про твоїх топтунів. Стосовно того, що це не блатні, згоден. Наша спецінспекція теж відпадає, я би знав. А до речі, де вони засвітилися? На Берківцях? Що ти там робив? Двоюрідну тітку ховав чи сам нишпорив по отій, як ти любиш казати, “дурній справі нехитрій”?

Довелося і тут розказати всю правду, аж до розмови із хлопчиком з інтернату для дефективних про таємничу появу фальшивої могили.

- Олексо, те, що ти дурний, так це тобі згідно штатного розкладу належить. З Генерала що візьмеш? Таких, як ти у нього он скільки, тільки встигай дупу підставляти. Але ж я, старий вовчара, мусив би одразу здогадатися, в чий ти борщ плюнув. Ще тоді, коли тобі “стєчкіна” подарували. Де, кажеш, твій двічі покійник працював? На заводі Петровського, він же поштовий ящик номер скількись там його, дріб тринадцять? А що там випускають? Знають усі, крім директора і начальника режиму. І от уяви собі, що слюсар вищої кваліфікації з найвищим же рівнем допуску раптом кудись зникає. А він же знає більше секретів, аніж генеральний конструктор. Кому за це дають межи роги? Військовому кадебе! А ми з тобою, два розумники і забули про цю службу.

- Господи! - застогнав я. - Тільки цього не вистачало! Особіста прибив! Їм же за того “металіста”, напевне, п’ять років премії не платили. Нарешті саме небо зглянулося, повернуло втікача живим, хоч і без пам’яті - і що? Якісь лягаві починають палки в колеса ставити.

- Якщо по совісті, Сирота, то вони під тою плитою тебе мусили закопати і то живцем. Уявляєш - на них п’ять років такий “висяк” давив, що куди нашим. І коли нарешті сталося чудо, прилазиш ти, як незваний п’яний гість на чуже весілля. І починаєш натякати, що наречена - курва. Як хочеш, щоб я тебе прикрив, доведеться бігти по пляшку.

- Спасибі, втішили. Бо в мене вже, чесно кажучи, очко заграло. Почав сумніватися у всесильності всеперемагаючого вчення наукового матеріалізму. Якась дурня містична стала ввижатися. А тут іще оце дивне рішення суду. Якщо вже цей слюсар таким важняком був, чого ж вони його швиденько померлим оголосили?

Здивований погляд Старого нагадав мені, що ані він, ані Генерал ще не знають про мій вчорашній похід до похоронного загсу. Довелося розповісти. Старий перестав посміхатися і кепкувати наді мною. Попросив