Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Постараюся, — пообіцяв дільничний і вайлувато сів, зручніше вмостившись на стільці, але тут же подався вперед: — Вибачте, я забув сказати. «Бобик», який тої ночі, коли було обікрадено Самійленків, стояв на сусідній вулиці, — жовтого кольору. Тільки тут знову заковика: серед знайомих Губенка й Нужного нема таких, які їздять на «бобиках». Все ж про всяк випадок я попросив Приймаченка зайнятися жовтими машинами. Вітю, що в тебе?

Автоінспектор потягся рукою до кишені, либонь, хотів дістати блокнотика, але відразу й висмикнув руку.

— У районі вісім жовтих «бобиків»: п'ять УАЗів і три «газики». Я розмовляв з людьми, які бачили машину. То був УАЗ-469. Але не обминув і «газиків». Тої ночі, як сталася крадіжка, в гаражах не було машин із колгоспу «Зоря», радгоспу «Полісся» та комбікормового заводу. Радгоспівська, як завжди, стояла у дворі директора, бо він, як знаєте, живе в райцентрі, із «Зорі» — почувала вдома у шофера: він пізно приїхав із головою з Києва й полінувався вести машину в гараж. Ну, а комбікормового заводу — стоїть у гаражі через добу. Заміняє Дерев'яного його заступник Ярош, але машиною все більше їздить головний інженер, хлопець молодий, живе у селі Сіваках.

— Але ж ви знаєте, що машина використовується не за призначенням?

Приймаченко посміхнувся.

— Пробачте, Павле Якимовичу, але ви ніби сьогодні народилися. У нас шість голів колгоспу, один директор радгоспу, чотири заступники голів — живуть у райцентри і кожного дня їх возять і привозять. У це якось був утрутився народний контроль, але, видно, діло не довів до кінця. А щодо машини комбікормового, то вона й при Дерев’яному розгулювала… Особливо з п'ятниці на суботу. У п'ятницю Дерев'яний нащось посилає її в Київ. Може, купити щось. За Києвом на трасі людей голосує чимало, от Пилипчук і підкалимлює на зворотному шляху. Повертається пізно і машину ставить вдома.

— Про це Дерев'яний знає?

— Знає. Ми не раз доповідали. Тільки що з того… Шофер їздить до Києва за його розпорядженням. Це по-перше. Йо-друге. Дерев'яний каже про водія, що таких спеціалістів у районі мало: в машині розбирається, мов бог, водить класно. Справжній віртуоз.

Турчин помовчав.

— Що ж, придивіться до цих машин. Для цього ніби в підстави: машини директора й голови могли просто викрасти, а шофера Дерев'яного собаки трохи знали, і ключі від усіх трьох квартир йому не так уже важко роздобути…

Іваненко різко зворухнувся — аж стілець рипнув, і капітан рвучко повернув голову у його бік. Але той не став чекати, поки до нього звернуться, переможно оголосив:

— Певно, треба дати спокій водіям жовтих «бобиків»: Віктор Губенко продав завідуючій паливним складом золотий перстень із дорогоцінним каменем. Є усі підстави вважати, що то перстень дружини Дерев'яного.

Всі, немов по команді, глянули на лейтенанта.

Дружина Дерев'яного, лиш побачила персня, змінилася на обличчі — злякалася і того переляку нічим не могла приховати. Брала його обережно, ні на кого намагалася не дивитися, довго вертіла в руках і мовчала.

— Що ти роздивляєшся?! — не втерпів Дерев'яний. — Твій же перстень. Твій!

— Здається, мій, — тихо відказала Катерина.

— Та не здається, а навсправжки твій! — зірвався на крик Дерев'яний. — Знайшли-таки! Я не питаю — як і в кого і чи знайшли ще щось, окрім персня. Скажу тільки одне: спасибі вам. Я постараюся, щоб ваша робота була оцінена належно.

Жінка все ще тримала персня в руках, поглядаючи печально то на нього, то на чоловіка. Либонь, поривалася щось сказати, та ніяк не могла зважитися — чи, бува, не здогадувалася, в кого була ця дорога річ. Саме це її мучило.

— Ви маєте щось сказати? — пішов їй назустріч Турчин.

— Прошу мені вибачити, але я мушу сказати, що цього персня у мене не вкрали.

— Як?! — ледве не підстрибнув Дерев'яний.

Катерина опустила голову. Її симпатичне обличчя стало жалісним, дужо скривдженим і винним.

— Катю, ти можеш пояснити, що це значить?

Жінка глянула на персня іі опустила руку.

— Я його перед поїздкою в санаторій віддала Віктору.

Дерев'яний нервово запалив цигарку, почекав, поки гнів трохи осяде, і заговорив більш-менш спокійно:

— Катю, я тебе чудово розумію. Це сором, ганьба. Але треба знести. Повір мені, аби таку підлоту вчинив мій брат чи навіть батько, я не став би захищати. Навпаки, зробив би все, щоб їх покарали якомога суворіше. Бо так люди не чинять. Згадай, скільки я зробив йому добра, а він так віддячив? Ні, Катю, такс прощати не можна.

— Якщо у вас є терпіння, — очі лапки вже набирали осмисленого виразу, — то прошу мене вислухати. Перед самим від'їздом у санаторій до мене прийшов Віктор і сказав, що мотоциклом збив одного чоловіка, серйозно його покалічив. Якщо той чоловік заявить у міліцію, братові пахне тюрма. Щоб він не заявив, йому треба заплатити вісімсот карбованців. Таких грошей у мене не було, просити у тебе, — глянула на чоловіка, — я не зважилася. От і віддала свого персня. Ну, а коли нас обікрали, я сказала, що його — теж… Бо, якби сказала правду, ти цього не схвалив би.

Дерев'яний пильно дивився на дружину і не вірив жодному її слову. Турчин — теж.

— Що ж, прошу перстень повернути, — сказав Павло.

— Як? — здивувався Дерев'яний.

— Деякі формальності. Та й самі бачите — нічого з цим не ясно.

— Все тут ясно мов божий день.

Повертаючи персня, Катерина глянула на капітана. На ніжному обличчі її вже з'явився рум'янець, а значить — певність у собі.

— Прошу вірити мені: я сама його віддала Вікторові. Не крав він.

— Хочу вам вірити. Потерпіть. Ми все вияснимо, перевіримо.