Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, мабуть, ще сильніше, але вже світлішало надворі, вже небо поблідло на сході. Виднілися густі дими, що підіймалися з усіх кінців Трапезонта. Козацькі чайки гасали біля причалів. Палали амбари, гамазеї, майстерні, кішла, густий дим здіймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвін.

— Гей, на чайці! Зачекайте! — гукає козак, що замість нього сів за весло сеньйор Гаспероні. — Маємо щось повідомити. Сеньйор Гаспероні мимохіть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Ціпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсім близько. Треба лише добре прицілитись… Але це бісове весло…

— Сідай назад, — каже сеньйор Гаспероні козакові. — Я вже втомився.

— Горни! Горни! Нічого з тобою не станеться. Грітися треба, а то промокли в крижаній воді…

Сеньйор Гаспероні крізь зуби вилаявся. Обернувся назад.

— Яремку! Ти вже зовсім замерз. Зелений весь. Сідай ось за моє весло.

Яремко підводить голову. Обличчя справді зелене, брудне, заплакане.

— Яремку! Ну, сідай, а то заклякнеш! Хлопець не знає, куди покласти Клюсикову голову.

— Дай мені, — козак забирає голову.

Яремко, хилитаючись, іде до сеньйора Гаспероні й сідає на його місце.

Уже зовсім розсвіло. Це — добре. Можна прицілитися як слід. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це він, Гаспероні, вистрілив. І в грудях аж тісно од страху…

А навколо все ще кипів бій. Захоплена козаками галера підійшла до іншої галери і в упор розстрілювала її. Козаки, хапаючись за снасті, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й наліво. Сеньйор Гаспероні прицілився з арбалета і випустив стрілу на турецьку галеру. І тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:

— Ловко!

І справді, стрілою прибило до щогли якогось товстого турка в синіх шароварах, і він, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.

— Сеньйор Гаспероні, випустивши стрілу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб постріл був сильний.

Отаманська чайка зовсім поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.

— Що там у вас? — спитав Джузеппе.

— Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У воді по пояс сидимо, — похмуро відповідає козак, що тримає Клюсикову голову. — Та ось Клюсик не встерігся. Мішок із золотом для товариства дістав, а себе… Тільки голову й маємо.

Сеньйор Гаспероні стоїть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тільки—но вигляне з шатра Олександр, як гостра стріла прониже його тіло. Але Олександр не виглядає.

— А де отаман? — питає тим часом козак.

— Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом — на галері.

На лобі сеньйора Гаспероні висипав рясний піт.

Бій кипів не лише в морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено півтори тисячі невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками.

— Ну, тепер почнеться грабунок, — сказав сам до себе сеньйор Гаспероні.

Та тут у порту почувся грім тулумбасів. Олександр наказував усім козакам прибути в порт.

Тулумбаси били й били… Козацькі чайки, донські лодьї з'їжджалися до галери, на якій перебував отаман. Ті, що були на суші, поспішали, ведучи за собою полонених, несучи здобич.

Нарешті всі зійшлися.

Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:

— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всі обирали на отаманство і присягали якому, що будете слухати його наказів…

— Слухаємо! — загуло з усіх боків.

Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:

— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття донці! І ви, браття, з неволі визволені! Оскільки ми не розбійники, але воїни—християни, то, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши із собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі. Потрібне нам також золото. Все інше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великі справи. Така моя воля. Такий мій наказ… Невольникам, які були возволеш сьогодні, віддаємо три галери. Нехай вони ідуть на них до рідних берегів. Найліпший зараз шлях — іти попід берегом через Керченську протоку. А там від донців можна добиратись і на Україну, і в Польщу, і в Московію, і в Богданію — кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спаліть, аби вони ворогам не дісталися. Ще така моя воля: хто з невольників хоче приєднатися до нашого війська, той має звернутися до Недайборща. Але ми візьмемо лише найдужчих. І небагатьох… А тепер, відправивши панахиду за тими нашими братами, які загинули в сьогоднішній баталії, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!

— Хай буде так! Слава! — загукали козаки. В повітря полетіли шапки, кисети.

Яремко сидів і дивився на сеньйора Гаспероні. Сеньйор кричав разом з усіма, а очима мовби прицілювався в Олександра…

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив у розвідку аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулось перед ними як на долоні.