Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Ні, ні, ні!.. Дафна, Дафна, Дафна!

Вона не могла стримати посмішки:

— Що, Саймон?

Він задумливо почухав потилицю:

— Ти не все розумієш. Бачиш…

Він замовк і мовчав довго, доки вона не запитала:

— Чого я не розумію, Саймоне?

— Я ніколи… чуєш, ніколи не хотів тебе образити.

В його очах був смуток зовсім тверезої людини.

— Знаю, Саймоне.

— Але я не можу… не можу інакше. Розумієш?

Він із болем вигукнув останнє слово, на яке вона нічого не відповіла.

— Тому що, — продовжував він, — все моє життя він мене перемагав. Був наді мною. Завжди. А зараз хочу реваншу. Хочу перемогти. Я… — він тицьнув себе в груди великим пальцем, — хочу дізнатися смак перемоги.

— О Господи, Саймон, — прошепотіла вона. — Ти вже давно впізнав його. Давно переміг. Тільки сам досі не зрозумів цього… Так, так! — крикнула вона, бо він похитав головою. — Коли вже почав говорити без запинки. Коли пішов навчатись. Знайшов друзів. Коли їздив різними країнами. То всі були твої перемоги. Малі та великі. Як ти цього не розумієш? — Вона почала трясти його за плечі. — Чому не хочеш визнати себе переможцем?

Він знову похитав головою:

— Хочу перемогти його в головному. Головне для нього. Те, що ти говорила, він і сам хотів від мене. І одержав. Але він не о-отримає с-самого для н-нього г-головного… С-спадкоємця, т-титулу. І тоді… тоді…

Боже, подумала вона, як він почав знову заїкатися! Треба його зупинити, доки не сталося найгіршого. Господи, як їй шкода його, як вона його любить!

— Саймон! — Вигукнула вона. — Замовчи, більше не треба!

— Не залишай мене… — почула вона. — Будь ласка… Усі мене залишають… Він… Ентоні… ти… Краще навпаки: ви залишайтеся… а я… я піду…

«Що він говорить? Що каже? Він надто п'яний… І дуже втомився».

— Ти повинен лягти, — сказала вона тремтячим голосом. — У моє ліжко. Зараз же… Треба виспатися.

— Ти залишишся зі мною, Дафно?

Було помилкою так відповідати, вона це знала, але промовила з подихом:

— Я залишуся з тобою.

— Як добре, — промимрив він сонним голосом. — Як добре… Бо я не можу без тебе. Пам'ятай це…

— А тепер підемо, — сказала вона навмисне бадьорим голосом. — Допоможи мені.

Вона дивом дотягла його до ліжка і впала на неї разом із ним. Але тут же схопилася і, нахилившись над його черевиками, почала стягувати їх. Знову ж таки їй допоміг досвід, накопичений зі своїми братами: вона твердо знала, що тягнути треба з п'яти і робити це щосили. Що призвело до того, що з черевиком у руках вона двічі опинялася на підлозі — так міцно, мертвою хваткою обтягували ноги Саймона.

— Господи, — промовила вона, важко дихаючи, — а ще стверджують, що жінки — мучениці моди.

Саймон зробив звук, схожий на хропіння.

— Вже спиш? — з надією спитала вона, закидаючи ноги Саймона на ліжко.

Яким юним і умиротвореним виглядав він зараз із заплющеними очима. Довгі темні вії кидали тінь на щоки, пасма волосся майже затуляла обличчя.

— Спи, любий, — прошепотіла вона, пригладжуючи йому волосся.

Але, як тільки вона відійшла на крок, він стрепенувся, розплющив очі.

— Ти обіцяла залишитись, — з дитячою образою сказав він.

— Я думала, ти міцно спиш.

— Все одно ти не мусиш порушувати обіцянки. Він потяг її за руку, і вона лягла поруч з ним.

Від його тіла виходило приємне тепло; він був з нею, належав їй, і на якийсь час вона забула про те, що сталося між ними, — про їхню сварку, про безвихідь становища, в якому обоє опинилися. Тепер їй було добре та спокійно.

Через годину з гаком вона прокинулася, безмірно здивована, що взагалі могла заснути. Саймон лежав поруч у тій самій позі, тихенько похропуючи.

Легко і ніжно вона торкнулася його щоки.

— Господи, що мені робити з тобою? — ледь чутно прошепотіла вона. — Я люблю тебе, люблю, але мені ненависно те, що ти робиш із самим собою… І зі мною…

Він ворухнувся, і вона злякалася, що він не спить і чує її зізнання, що вирвалося назовні. Крик душі не призначений для інших вух.

Однак він не розплющив очі і виглядав, як і раніше, юним, безтурботним, безгрішним! З таким легко говорити, висловлювати найпотаємніші думки.

Нехай спить. Не треба турбувати його ні своїми тихими словами, ні своєю присутністю. Тим більше якщо, прокинувшись, він побачить, відчує її поруч із собою, то може подумати: вона погодилася, прийняла умови їх майбутнього сімейного життя. А це не так…

— Клянусь, — прошепотіла вона, — це не так…

Обережним рухом вона спробувала відсунутися від нього, підвестися з ліжка. Не вдалося. Його руки утримали її, сонний, як і раніше, голос пробурмотів:

— Ні не йди.

— Але, Саймон… Я…

Він притяг її до себе, і вона мимоволі відчула, як він збуджений.

— Саймон, — прошепотіла вона, — ти ж майже спиш.

Вона була дуже здивована, що чоловік може бажати жінку навіть уві сні.

Він щось промимрив замість відповіді, але не послабив обіймів і не робив жодних спроб оволодіти нею.

Все ж таки вона звільнилася з його рук і тепер могла дивитися на нього з боку. Їй подумалося, що йому зараз незручно в тісному одязі, тому він дихає так уривчасто, з хрипами.

Легкими дотиками вона почала розстібати гудзики на його куртці, на сорочці, побачила гладку смагляву шкіру.

Він трохи здригався, неспокійно дихав, і до неї раптово прийшло дивне почуття свого всевладдя над ним: ось він лежить, такий гарний, сильний, розумний, — і вона може робити з ним усе, що хоче.

Але що вона хоче? Тільки одного — його кохання. Повної і нероздільної любові, в яку не втручаються ніякі сторонні сили та відчуття. Жодні, крім одного: бажання бути разом.

Вона придивилася до його обличчя. Безперечно, він ще спить, і вона може, як і раніше, почуватися