Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Після того як він порозумівся з двома особливо задерикуватими, більше ніхто до нього не чіплявся. Моряки невдовзі пішли, а місцеві воліли не зв'язуватися — у цьому добре одягненому незнайомцю, крім безперечної сили, вони розпізнали затаєну лють, а від таких краще триматися подалі.

Саймон залишався в пивничці до світанку. Перед ним стояла велика пляшка з дешевою віскі, до якої він постійно прикладався; потім він піднявся нарешті, розплатився, сунув пляшку в кишеню, видерся на коня і попрямував додому.

Дорогою Саймон допив залишки і викинув пляшку. П'яніючи все більше в міру наближення до будинку, він думав лише про одне. Одне свердлило його мозок.

Він хотів, щоб Дафна повернулася до нього. Тому що вона від нього пішла — він розумів це — не тільки в іншу кімнату, а, що набагато страшніше, відірвалася від його душі, від тіла. Але він цього не хоче, не витримає. Вона йому потрібна, як ніхто ніколи не був потрібен.

І він її поверне, будь він тричі проклятий! Вона знову буде з ним, буде його дружиною, його жінкою! Як усі ці два тижні!

Він відригнув так голосно, що самому стало неприємно, і зрозумів, як сильно п'яний. Дуже сильно.

До того, як він досяг Клайвдона, сп'яніння повністю підкорило його собі, він уже зовсім слабко контролював свої дії, а тому спричинив такий шум, перш ніж дістався до дверей кімнати Дафни, що міг би розбудити мертвих.

— Дафна-а-а! — кричав він щосили по дорозі до її кімнати. І ще голосніше, якщо таке було можливе, вже під самими дверима:

— Даа-а-афна!

Новим кричанням перешкодив напад кашлю — він мало не захлинувся слиною, потім почав нестримно чхати, але потім знову знайшов нормальне дихання і заповнив коридори і холи гучним закликом:

— Даа-а-афна!

Слуги, як чули, воліли не з'являтися. Дафна також.

Саймон у відчаї притулився до дверей. Втім, якби він не зробив цього, то цілком міг би впасти на підлогу.

— О, Дафно, — тихо й сумно зітхнув він, упираючись лобом у відполіровані дошки. — Де ти, Дафно?

Двері раптово відчинилися, він упав у кімнату і розпростерся на підлозі.

— Ти чому… ти навіщо… так відкрила?.. — бурмотів він, не роблячи жодних зусиль, щоб підвестися.

Дафна схилилася над ним, вдивляючись, наче не впізнаючи його.

— Боже мій, Саймон! Що з тобою? Ти не… — Винний дух, що виходив з його рота, пояснив їй усе краще за всі слова. — Ти п'яний!

Він підняв голову:

— Боюся, що так, — і знову похитав головою.

— Де ти був, Саймоне? Чому в тебе знову синці на обличчі?

— Я пив, — виразно вимовив він, хоч і з неабияким зусиллям. — Пив і бився. Але не з твоїм братом.

Він знову ригнув, але не зрозумів цього, а тому не вибачився.

— Саймон, тобі треба негайно лягти в ліжко. Він глянув на неї з таким виглядом, наче вона сказала несусвітну дурість.

— Легти та відпочити, — пояснила вона. Цього разу він охоче кивнув:

— Так… лягти… з тобою.

Він спробував підвестися, навіть став на коліна, але знову впав на килим.

— Як дивно, — сказав він із гіркотою. — Ноги зовсім не тримають. Вони перестали працювати.

— Не ноги, а мізки, — уточнила Дафна, знову нахиляючись до нього. — Що я можу зробити? Чим допомогти?

Він з п'яною хитрістю глянув їй в обличчя і посміхнувся.

— Любити мене. От і вся допомога… Ти ж обіцяла любити. Значить, виконуй обіцянку.

Вона тяжко зітхнула. Їй слід було б розлютитися на нього, піти і з цієї кімнати — нехай спить на підлозі, але він виглядав таким зворушливим. І трохи жалюгідним. А щодо того, що він напився, — своїх дорослих братів вона бачила в такому ж стані, якщо не гірше. Від цього існують ліки — проспатися. А на ранок він буде вже як скельце і, звичайно, наполегливо запевнятиме, що майже не був п'яний і вона все вигадує. Але, можливо, він і справді не надто п'яний, а більше прикидається?

— Саймон, — сказала вона, вдивляючись у його обличчя, — ти дуже п'яний?

— Дуже, — охоче підтвердив він.

— Не можеш підвестися?

— Не можу.

У його голосі звучала гордість. Так їй принаймні здавалося. І це теж було одночасно і зворушливо, і смішно, і безглуздо.

Вона підійшла до нього ззаду, просунула руки йому під пахви.

— Піднімайся, Саймоне, я покладу тебе в ліжко.

Він зумів сісти з її допомогою, але потім не робив жодних спроб, щоб підвестися. Навпаки, з безглуздим виглядом подивившись на неї, поплескав рукою по підлозі і сказав:

— Навіщо вставати? Сідай сюди, Дафно, поряд… Тут так зручно.

— Саймон! — гукнула вона.

Але він тягнув до неї руки і люб'язно запрошував приєднатися до нього на килимі.

— Ні, Саймон, — терпляче заперечувала вона. — Тобі треба лягти в ліжко.

Знову і без жодного успіху вона спробувала підняти його, але залишила спроби і з відчаєм вигукнула:

— Навіщо ти так багато випив?

В його очах раптом промайнула ясна думка, коли він виразно відповів:

— Хотів, щоби ти повернулася до мене.

— Ми поговоримо про це пізніше, Саймоне. Завтра. Коли ти будеш нормально почуватися.

Вона сказала це, хоч розуміла, що і він, і вона знають, що розмови марні. Вони вже говорили про це, і кожен лишився при своїй думці.

— Зараз уже завтра, — капризно сказав він. — Давай розмовляти.

На неї напало відчуття розпачу. Говорити, не казати, сьогодні, завтра — яка різниця, якщо вже все сказано і виходу немає.

— Будь ласка, Саймон, — благально промовила вона, — залишимо це зараз. Тобі треба виспатися.

Він затряс головою — так собака