Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

І моя свідомість попливла, немов занурившись в густий туман, пірнула в непроглядну темінь. Першою думкою було, що відьма засліпила мене, але поступово очі почали звикати до темряви, з'явилися контури предметів, освітлених через вузьке загратоване вікно - тюк соломи на підлозі, миска, відро... це камера. Я різко розвернулася на місці, нишпорячи поглядом по погано освітленому приміщенню. І тут же наткнулася на Нейта. 

Він стояв притулившись до стіни, розглядаючи щось в маленьке віконце. Живий. Мій Нейт... живий. І навіть без видимих ​​слідів побоїв. 

Серце зірвалося в галоп до запаморочення. На очі навернулися сльози полегшення. І я рвучко кинулася до нього, щоб обійняти, але руки пройшли крізь нього і навіть крізь стіну. Немов все навколо було несправжнім. Або це я була примарою тут. 

Я прикрила очі, змахнувши солоні краплі. Невагомо погладила його по щоці і зовсім легенько торкнулася губами його губ. 

 - Кохаю тебе, - зізналася, не сподіваючись, що він почує. 

А в наступну мить я знову стояла на ґанку замку, під палючим обіднім сонцем. Немов це було всього лише видіння. 

 - А тепер нагодуй мене, - як ні в чому не бувало, пробурмотіла Тіргельда. - Стара я вже для цих ігор... 

 - Навіщо ти це робиш? 

 - Щоб все сталося так, як повинно!